Зірка для тебе - Дарунок Корній

А ще тітка Калина дуже любила книжки. Вона на ніч частенько читала Зірці. То тітка навчила її читати, трохи писати. Тож, коли малій виповнилося сім років і прийшов час іти до школи, дівчинка зробила це з радістю. Тоді вона й переїхала знову до Львова, хоча майже всі вихідні, свята та канікули і далі проводила в тітки.

Зірка любила школу. Вчитися якось не дуже, а от школу… Запах нових парт, свіжопофарбованої дерев’яної підлоги, бантики-косички, заплетені дбайливо мамою вранці. Свій ранець, який здавався не просто сумкою з книжками, а таким собі пуделком[6] для зберігання таємниць. Спочатку вони з дівчатами збирали фантики, обмінюючись блискучими папірцями, потім були наклейки, звісно, на шкільному стадіоні та в скверику закопувалися секретики.

А в третьому класі мала Зоряна мала одне бажання: щоб однокласник Валєрка, котрий сидів за одною партою з її найкращою подругою Лєркою, звернув на неї увагу. А не тягав за косички та виривав портфель. Хоча ота гра з портфелем їй навіть трішки подобалася. Бо коли вона наздоганяла Валєрку та хапалася за ручку свого портфеля, а він його не відпускав, то хотілося, щоб та мить тривала якнайдовше. Коли вона стане дорослою і хлопці почнуть запрошувати її на побачення, вона зрозуміє, що десятирічному Валєрці вона подобалася дуже. Бо більше нікого з дівчат він не тягав за косички і тим паче не відбирав портфелика. Хоча дехто з однокласниць мав довші та пишніші коси, не те що її тонюсінькі русявенькі мицики.[7] Їх мама час від часу погрожувала обстригти, щоб волосся росло густіше, та Зірка не давала. Бо за що тоді Валєрка буде її смикати?

І перші свої вірші вона присвятила Валєрці. Пригадує, як то було. Тоді по місту «з метою економії» вимикали світло, уроки мусила встигнути зробити при денному, бо при свічці не дозволялося ні читати, ані писати, хіба бавитися іграшками. Та в десять бавитися — то якось зовсім по-дитячому. Так батькам і заявила: вона вже доросла. Хоча тихцем таки клала в своє ліжечко ляльку Зіну, подаровану тіткою Калиною на її шостий день народження. Зінка була німкенею. Гарна м’яка іграшка з намальованими оченятами, губками, носиком. А ще купою рудого густого волосся на голові. Вбрана в пишну червону сукню в білий горох. Сукня мала довгий рукав і була аж до землі. Навіть ніг ляльки з-під неї не було видно. Зіною ляльку назвав тато, бо на етикетці неукраїнськими буквами, які Зірка вже в шість літ добре знала, тато прочитав на англійський манер: «Зі-н», — напевно, то було німецьке «zehn», тобто десять. Та проти ім’я Зіни Зірка не заперечувала. Першим слухачем віршів Зірки і стала лялька Зіна. Тож, коли вимикалося світло і мама забирала свічку на кухню, щоб приготувати вечерю, грішки наполохана темрявою мала притискала до себе ляльку і шепотіла тій на вухо слова, що засіли в голові:

Я напишу тобі листа

Про те, як зустрічі чекала,

Про те, як поночі не раз

Оці рядки тобі складала.

Ще напишу, як дощ ішов,

Од вітру шибки стугоніли.

Напевно, знає тільки він,

Яка в моїм чеканні сила.

От із того часу в Зірчиній голові наче відкрили віконце, через яке полилися слова, що самі по собі складалися в рядки. Вона тоді ще нічогісінько не знала ні про рими, ані про те, якими ті рими бувають. Вона просто складала-ліпила докупи свій світ, і це їй подобалося… Так з’явилися й перші щоденники. Спочатку вона там записувала вірші, а вже потім стала тулити й думки.

Бажання записувати думки прийшло з бідою…

Зоряна на крилах летіла першого вересня до школи. Мама з татом вперше не повели її на перший дзвоник, бо мали вагому причину. Із нею пішла тітка Калина. Татові з мамою завод давав двокімнатну квартиру, і того дня вони вирушили по ордер. Зірка від щастя співала. Так багато радості. У неї буде своя кімната, найсправжнісінька, а не куточок із ліжечком. От про що вона зможе розповісти однокласникам, а це набагато крутіше, ніж поїздка на море чи до озера. Більша частина однокласників досі мешкає в гуртожитку. Уже знала — їй заздритимуть.

На лінійці Валєрки чомусь не було. Діти щебетали, перемовлялися, кожен розповідав про літо, і, звісно, Зірка — у центрі уваги. Вона фантазувала вголос про свою нову квартиру та власну кімнату в ній. Жалкувала за одним — Валєрка її не чує. Та то нічого — вона йому все розповість пізніше… Тож дітлахи не дуже звертали увагу на збентежених та навіть заплаканих дорослих, своїх батьків, дідусів-бабусь і вчителів, які щось жваво обговорювали.

На першому уроці до класу зайшла їхня нова класна керівничка Ірина Сидорівна і повідомила сумну та печальну новину. Два тижні тому Валєра, його молодша п’ятирічна сестричка Рита і тато з мамою поверталися з відпочинку додому машиною і потрапили в аварію. Усі, крім Валєрки, загинули. Валєра більше не вчитиметься в їхній школі, дідусь із бабусею забрали його до себе в Житомир.

Потім, десь у сьомому класі, вона вичитає в Олександра Олеся такі слова: «З журбою радість обнялась»… То був день, де якраз та радість міцно тримала в обіймах журбу вкупі з горем. Клас плакав, навіть хлопці, батьки стояли в кутку класу і витирали вологі очі хустинкою.

А Лєра просто нестримно ридала. Усі співчували дівчинці, бо вона наче найбільше знала хлопця, сиділа з ним за однією партою. А вона плакала зовсім із іншої причини, потім зізнається Зоряні, хоча їй також було дуже шкода батьків Валєри. Вона плакала, бо тепер її посадять за парту з Женькою Горобцем, який єдиний у класі не мав пари і сидів сам-один.

Женька був на голову вищим та на два роки старшим за всіх переростком у їхньому класі. Його віддали до школи в дев’ять років, бо він начебто часто хворів. Хлопчина здавався дивним, ні з ким не дружив. Лишень постійно длубався у своєму довгому носі та витирав те, що добував з нього, об свої штани або об одяг тих, хто стояв чи йшов поруч. Хлопчина вважав це набагато цікавішим заняттям, аніж писання та читання. За це його в класі прозвали Козюлькою.

Звісно, ні про які уроки цього дня не могло бути й мови. Їх відпустили додому.

4. Князівство

Перебираю роки, як намисто.

На вісь буття нанизувались дні,

Коли ще сонце сяяло так чисто,

Коли все