Зірка для тебе - Дарунок Корній
І коли вже, здавалося, не лишилося ні наснаги, ані віри, ані надії, лише крапелька впертості тримала творця при пензлі, раптом почув позаду легке шелестіння. Озирнувся. За спиною стояла жінка, з цікавістю спостерігаючи за муками творчості. Блакитна сукня аж до землі, довге чорне волосся, небесні очі. «Яка вродлива панна!» —
подумав творець. Скільки вона там стояла — хто знає, може, мить, а може, годину, а чи тисячоліття, поки не видала себе шелестінням. Зрештою, яке то мало значення? Вона перевела очі з полотна на творця, всміхнулася, стенула здивовано плечима.
— Хм! Чому там ніч? Засвіти її, — зронилися з уст-коралів слова.
Що за дурні поради? Чи вона думає, що він купу часу стоїть перед тим полотном клятим і дірку пензликом у ньому длубає? Творець махнув рукою в бік розкладених на палітрі кольорів — золотистий, ніжно-зелений, блакитний, фіалковий, рожевий, червоний… Наче промовисто говорить — він пробував.
Вона зітхає та рішуче підходить до нього впритул і… Ніжні пелюстки її губ торкаються його, шершавих і потрісканих від того, що вже давно і краплі води не мав у роті, бо все творив, творив, творив… Пелюстка до пелюстки, мов криниця для спраглого… Щось у голові вимкнулося на мить, а потім спалахнуло-зайнялося тисячами вогнів. Скільки то тривало, він не рахував — мить чи, може, вічність, яке то має значення, — але ті вогники продовжували горіти навіть тоді, коли вона відступила, зробивши кілька кроків назад.
У творця наморочиться в голові… Щоб не впасти, зосереджується на картині і… Торопіє. Полотнище вже не чорне. Темна безодня всіяна світлячками, які випромінюють світло, і від того світла запалюються й інші мешканці полотна, роблячи його неймовірним. Творець зачудовано озирається. А вона вже пішла геть, гордо тримаючи голову.
— Що ти щойно зробила? — запитує, йому хочеться попросити її не йти, залишитися, але хіба гоже творцю про таке просити?
Вона зупиняється:
— Це все, що ти хочеш мені сказати?
Ні, не все, не все, але він не може, бо це не має жодного стосунку до великої місії, яку виконують усі творці. Тому він повторює запитання:
— Що ти щойно зробила?
— Нічого. Я тільки вічності та вірі подарувала те, без чого вони нічогісінько не варті. Те, що запалює світи.
— Що це? Що? — бажав почути, дивився просто в очі і падав у них, і літав у них. Він мусить знати для того, щоб далі творити.
— Любов, — відповіла спокійно.
— Любов? — слово тремтить у повітрі, мов ті світлячки на полотні, тремтить і світиться.
— Любов… — Він переводить погляд на полотно.
— Як тебе звати? — запитує вже похапцем, дивлячись, як вона робить рух, щоб продовжувати свій шлях.
— Жінка, — відказує вона.
Він хоче, щоб вона залишилася, щоб не йшла, але він не вміє і не знає, як це сказати. Та й чи гоже творцю просити?
Творець просто киває головою, втупивши погляд у малюнок.
— Коли буду потрібна — поклич… Бо для справжньої любові завжди потрібні двоє.
Ось білий лев, ось білий ангел, ось — білі лілеї…
Крук печально зазирає в очі:
— Кар-кар, — звичне, як «Добрий день!» чи «До побачення!»
Дзьобає обкладинку зошита, якого Сергій тримає у руці.
— Кар-кар!
Чи хотіла б Зірка, щоб він колись довідався про неї все, про неї-ще-не-його?
Крук каркнув, і здалося, що він його підтримує.
Що ж, то, можливо, зараз настав той час, коли пора. Рвучко відкрив загальний зошит, але не на початку, а десь усередині.
«Зоряна Білововк-Літавиця. Середа.
Дощить, і я чекаю сонця. Я люблю сонце, чисте небо. Я люблю гуляти дахами, де небо просторе і не затулене будинками. Чи багато людині для щастя треба? Кому скільки. Мені — багато. Любові… А вона — безмежність.
Скільки коштує любов? Лєрка завжди називає ціну. „За так ніхто нічого не продає, навіть на небі“, — то вона вчора мені сказала. Я не вірю. Хіба мама любить дитя за гроші? Чи, може, любов багатолика? І чи вміє бути безкорисливою?»
Чудна маленька дівчинка. Загублена-забута у жорстокому світі. Думки, думки, печаль. Він мусить прочитати той щоденник.
Спочатку.
3. Спочатку
Недозволена розкіш —
у скутому межами світі
Павутиння щоденності зняти з своєї душі,
І сміятись, сміятись, захоплено
й щиро радіти,
І збирати безжурно в долоні холодні дощі.
Недозволена розкіш —
будити в собі несвідомо
Те, що мрією навіть іще не назвеш:
Все бентежне і світле, нове і таке невідоме…
О, не дай потонути у морі свободи без меж!
Ти отямишся, знову повернеш на землю,
Згорнеш стомлені крила
(літати ж забули давно!)
І поринеш в своє монотонне будення.
А політ — це як мрія чи давнє, забуте кіно.
Зоряна народилася у звичайній львівській родині. Тато Назар працював механіком на львівському заводі «Автонавантажувач» (у народі «Автопогрузчик»), Мама Валя — кухарем у їдальні на цьому-таки заводі. Усі разом спочатку мешкали в сімейному гуртожитку, плекаючи надії на отримання обіцяної квартири для молодої родини. У вісімдесяті завод процвітав, тож і квартири для заводчан будувалися швидкими темпами. Тому перспективи мати класне помешкання не здавалися такими вже й нереальними.
Зоряна була в сім’ї жаданою дитиною. Мама довго лікувалася від безпліддя. І коли, здається, вже всі змирилися, що у подружжя не буде дітей, і навіть стали замислюватися над усиновленням, Валентина у свої тридцять п’ять завагітніла. Незважаючи на неюний вік майбутньої мами та на те, що це лишень перші пологи, вагітність проходила чудово і дитя народилося здоровеньке та величеньке — за чотири кіло.
Подружжя довго вибирало ім’я своїй красуні-доні. Навіть трохи посварилися через це. Мама хотіла назвати малу Богданкою. Тато — Василиною. Урешті зійшлися на тому, що, як тітка Калина скаже, так і назвуть. Тітка Калина — то рідна сестра маминої мами, вона ростила Валентину з десяти років як свою, коли та осиротіла.
Тітка постановила:
— Ой, та яка ж вона Василинка чи Богданка? На зірочку схожа. Зоряна вона. Літавиця.
Бабуся Василина і дідусь Іван (татові батьки) мешкали далеченько, в Черкаській області, тож бачилися рідні доволі рідко. І не дивно, що Зорянка частіше навідувала тітку Калину в Жовкві. Може, то й неправильно було називати мамину тітку не бабусею, а
