В зоряні світи - Василь Павлович Бережний
«А може його там немає? — блиснула думка. — Може просто замок зіпсувався…» Микола кинувся до ілюмінатора — можна ж заглянути всередину! Ілюмінатор був невисоко, Загорському не довелось навіть навшпиньки ставати. Притулився скельцями скафандра до товстого прозорого «ока» ракети. Те, що він побачив, осипало його і жаром, і холодом. По каюті нишпорив Дік. Очевидно, вишукував схеми управління апаратурою. Скафандр він уже скинув. Побачив Загорського і несамовито зареготав — рот йому розкрився до самих вух. Микола відсахнувся. Хижак у ракеті, бездушний, безсердечний хижак! Що робити?
«Життя прискорює наші плани!»
Ольга йшла швидко, але їй здавалося, що вона тупцює на місці. Коли б уже дістатись до татової «лабораторії»! Але що це — скінчилися стрілки, а її нема! Ольга заглянула до однієї зали, до другої… Ні, не те. Знову повернулася до останньої стрілки і, нарешті, здогадалася: батько «зачинився»! І як вона відразу не помітила! Гукнула — ніякої відповіді. Постукала топірцем — тиша. Що трапилось? Дівчина почала тривожитись, налягла плечем, але кам'яні двері не піддавались. Минуло, може, хвилин п'ять. Нарешті Мілько відхилив плиту.
— Морока з цими дверима, — пробурмотів він. — Скажений же тиск на них — кілька тонн!
— Який тиск? — здивувалась Ольга.
— Ми ж тут атмосферу вже створили, наповнили кімнату повітрям. Навіть скафандри були поскидали. А щоб тебе впустити, довелося загнати повітря в балони, — додав Іван Макарович, — інакше б не відчинили.
— Тату! — вигукнула Ольга. — Ви… ви… здобули кисень?
— Так, дівчинко, так! Тут цілі поклади кисню!
— А я — ось дивіться, здається, знайшла… воду!
— Та що ти?
— Там її багато, десятки тонн… — схвильовано заговорила Ольга. — Але ж ні в що взяти, так я той… намочила сумку.
Іван Макарович подивився на сумку — вона була вкрита льодяною коркою. Не вірячи своїм очам, він відколупував кусочки льоду, нарешті, вигукнув:
— Так, це вода! Вода на Місяці! Ви бачите, Михайле? Мілько й собі відколупнув льодинку.
— Так, це вода.
— Де вона? Веди! — гарячкував професор. — Ви, Мілько, залишайтесь тут, біля апаратури. Ходімо!
Коли вони зайшли до храму, вода в чаші замерзла Під блідим промінням іскрилася величезна округла брила льоду.
— Знаєш, Ольго, це те, чого нам невистачало! Тепер я ніскільки не боюся за довгу місячну ніч…
— Хіба ми… — стривожилась Ольга, — причому тут ніч? Микола підкопає ракету, і я впевнена…
— Микола підкопає! — почувся вигук, і Плугар та Ольга побачили Загорського. Він підійшов до них стомлений, захеканий.
— Що сталося? — спитав Іван Макарович. Микола з хвилину байдуже дивився на лід і не знав, що казати.
— Чого ви мовчите, Миколо? — Ольга торкнула його плече. — Бачите — ми ось воду знайшли. Скільки льоду!
— Ет, що тепер ця крига… — махнув рукою радист. — Хоч би тут її було, як в Антарктиці, то що з того? Ми пропали!
— Товаришу Загорський! — сухо звернувся Плугар. — Негайно доповідайте, в чому справа. Ракета осунулась?
— Гірше, Іване Макаровичу! В ракету вскочив вовк.
— Пробачте, Загорський, як ви себе почуваєте?
— Не думайте, що я з глузду з'їхав. Ракетою заволодів Дік.
Вигук подиву вирвався з грудей Ольги й Івана Макаровича. Перебиваючи одне одного, розпитували, як це сталося.
Пішли до «кисневого залу».
— Значить, Іване Макаровичу, створили трохи атмосфери? — повеселішав Микола.
— Значить, створили.
— Повітрям і водою ми забезпечені, а їсти що будемо?
— Відносно цього дикого генерала ми подумаємо, товариші, — промовив Іван Макарович, ходячії по залу. Загорський, Ольга і Мілько сиділи на підлозі. — Зараз я хочу розповісти важливіше. В таку далеку і таку небезпечну мандрівку, як експедиція на Місяць, мене особисто штовхала не проста цікавість. Хоча, мушу визнати, і цікавість в людському жити відіграє величезну роль. Так от, я поставив собі завдання вивчити, розвідати, чи є можливість оживити цю планету? По-перше, треба було встановити, чи було тут взагалі життя. Це ми з вами встановили незаперечно: було. По-друге, потрібно було вияснити, чи є тут джерела для створення атмосфери. Ви бачите — є! В місячних мінералах — безліч кисню! А маючи в своїх руках такі невичерпні джерела енергії, як атомні ядра, ми можемо практично, підкреслюю, — практично ставити питання про створення атмосфери на нашому супутнику… Передбачалось, що ми зберемо всі ці відомості, повернемось на Землю і потім буде підготовлена велика експедиція з потужними приладами для видобування кисню і азоту, експедиція, розрахована на роки інтенсивної праці. Але, як бачимо, ми змушені лишитися тут. Життя прискорює наші плани! Ми починаємо велику, історичну справу — створення атмосфери Місяця. Закриємо вхід до цього підземелля, наповнимо його повітрям. Але от завдання — зв'язатись з Землею. Щоб, як тільки закінчиться ніч, до нас прибула підмога. — Іван Макарозич зупинився біля Загорського. — Коли ви налагодите передавач?
Загорський деякий час мовчав. Може, грандіозна перспектива оживлення планети захопила його думки, а може, труднощі з передавачем. Івану Макаровичу довелося повторити своє запитання.
— Передавач? — неначе прокинувся Микола. — Можна використати локатор! І як я раніше про це не подумав! Азбукою ж Морзе можна розмовляти, посилаючи то більші, то менші порції хвиль…
— Вірно!
— Але ж генерал…
— Ага, тепер про цього невдячного дикуна. — Іван Макарович знову заходив по залу. — Він діє, як картяр, думає, що кабіна ракети — козир. Ніякий дідько за ним не прибуде, це ясно. Втриматися в ракеті вночі — неможливо, страшний холод швидко добереться крізь її металеве тіло. Це не те, що тут, у глибині, яка не встигне значно охолонути. І потім, я думаю, що є принаймні не один спосіб викурити його звідти!
— Та що ви! — схопився Микола.
— А ось давайте поміркуємо…
І Плугар почав розповідати свій намір.