Покора - Мішель Уельбек
Найбільше ж мене вражало те, що брат Жоель упізнав мене через двадцять років. Певно, за цей час небагато сталося в його житті подій. Він працював у майстернях монастиря, відвідував щоденні меси. Його життя було мирним, можливо, навіть щасливим і повністю відрізнялося від мого.
Чекаючи на вечірню я довго гуляв у парку, викурив кілька цигарок; після вечірньої мали подати вечерю. Сонце ставало все більш сліпучим, паморозь виблискувала, на камінні будівель спалахували світлі плями, а на мертвому листі – багряні. Раптом я перестав розуміти сенс своєї присутності тут; часом він ніби слабенько блимав, я бачив його – але наступної миті він зникав; однак було цілком очевидно, що з Гюїсмансом мій візит до абатства пов’язаний не був.
Два наступні дні я призвичаювався до нескінченної низки служб, проте полюбити цей триб так і не зміг. Меса була єдиним прикметним знаком, єдиною можливістю контакту з побожністю в тому сенсі, як її розуміють у світі назовні. Щодо решти, то йшлося про читання та спів псалмів у визначений час; іноді один із ченців читав уривки зі Святого Письма – так само й під час їжі, коли всі мовчали. Нова церква, споруджена посеред монастиря, вражала стриманістю й потворністю – за архітектурою вона нагадувала торговельний центр «Супер-Пассі» на вулиці Благовіщення, а вітражі, схожі на абстрактні барвисті плями, взагалі не варті були уваги; проте для мене все це не мало аж такого значення – я не був естетом, принаймні не таким, як Гюїсманс, тож відразливе одноманіття сучасного релігійного мистецтва залишало мене байдужим. У морозному повітрі лунали чисті, прості та ніжні голоси ченців; їх виповнювали надія, чекання та ласка. Звісна річ, Господь Ісус Христос мав повернутися, він ніби вже повертався, і тепло присутності Божої огортало радістю їхні серця – таким був єдиний мотив цих пісень, покликів природного невинного чекання. Ніцше, що мав нюх, мов у старої суки, не помилявся, вважаючи сутність християнства глибоко жіночою.
Усе це було не так вже й погано, проте все псувалося, коли я повертався до келії; згори за мною стежило вороже червоне око детектору диму. Час від часу я палив біля вікна і відзначав, що зовні з часів Гюїсманса також усе підупало: залізнична колія пролягала безпосередньо біля парку, і поїзди, мов птахи, шугали на повній швидкості, і гудіння двигунів кілька разів на годину переривало медитативну тишу місцини. Холод ставав усе нестерпнішим, тож кожна зупинка біля вікна змушувала мене потім тулитися до батареї в кімнаті. Настрій погіршувався, а міркування високошановного Жана-П’єра Лонжа (напевно, бездоганного ченця), сповнені добрих намірів та любові, викликали у мене відчай. «Життя повинно бути невпинним обміном теплими почуттями – чи то у випробуванні, чи то у радості, – писав чернець, – тож скористайся цими днями, щоб відшукати в собі здатність до любові та віддатися їй словами та вчинками». Дурню, що за бредня, я ж сам у цій келії, – розлючено кепкував я. «Ти тут для того, щоб залишити багаж і здійснити подорож у себе, до першоджерела сили бажання», – вів далі чернець. У мене єдине бажання, йолопе, – лютував я, – подимити! Чув, йолопе, отаке в мене «першоджерело»! На відміну від Гюїсманса, я не відчував, що моє серце «затверділо й прокоптилося через шлюб»; а от легені мої точно затверділи й прокоптилися через тютюн.
«Вслухайся, смакуй і вгамовуй спрагу, ридай і співай, стукай у двері кохання!» – схвильовано схлипував Лонжа. На ранок третього дня я зрозумів, що прийшов час залишати це місце – спроба втамуватися монастирем стала повним провалом. Я поділився з братом П’єром абсолютно несподіваними професійними обов’язками буквально неймовірної ваги, які, на превеликий жаль, змушували мене урвати щойно початий шлях. Я знав, що цей чернець, схожий на П’єра Московічі[45], повірить мені – певно, в одному з нещодавніх життів він сам був П’єром Московічі; зрештою, кілька Московічі завжди домовляться, тож я був певен, що ми знайдемо спільну мову. І все ж, коли ми прощались у холі монастиря, він висловив побажання, щоби мій тутешній шлях був шляхом до світла. Я відповів: без проблем, усе було просто супер, – проте відчув, що він чекав не на це.
Уночі атмосферна западина з боку Атлантики зависла над південним заходом Франції, температура підстрибнула на десять градусів; навколо Пуатьє все було в густому тумані. Я заздалегідь замовив таксі, залишалося згаяти годину часу; тож я зайшов до бару «Дружба», розташованого менше ніж за півсотню метрів від монастиря, і став автоматично перекидати в себе «Лефи» й «Хугардени». Офіціантка була дуже струнка і занадто нафарбована, клієнти – заможні, переважно туристи, які цікавилися нерухомістю й відпочинком. Я не відчував жодної втіхи від того, що опинився в компанії собі подібних.
V
Якщо іслам – не політика, то він – ніщо.
Аятола Хомейні
На вокзалі у Пуатьє довелося міняти квиток. Наступний потяг до Парижа був майже повний, тож я доплатив, аби потрапити до першого класу TGV Pro Premi`ere. Якщо вірити залізничній компанії SNCF, це був привілейований простір із гарантованим безперервним доступом до бездротового Інтернету, з ширшими столиками, на які було зручно класти папери, з розетками, що дозволяло уникнути неприємної ситуації з розрядженим ноутбуком; щодо решти, то це був звичайнісінький перший клас.
Я знайшов окреме місце без сусіда навпроти і в напрямку руху. По інший бік проходу сидів арабський ділок середнього віку, вбраний у довгу білу джелабу та білу ж куфію – певно, він подорожував із Бордо;
