Покора - Мішель Уельбек
Найдивнішим було те, що гіпнотичні чари Бен Аббеса, якими він користувався з самого початку, діяли й досі, а його проекти не зустрічали серйозного спротиву. Ліві легко приймали реформи, запропоновані правими, хоча раніше з відразою відмовилися б; проте випадок із мусульманською партією був ще складнішим. З міжнародних оглядів у газетах я дізнався про швидкий перебіг перемовин з Алжиром і Тунісом щодо вступу до Євросоюзу та про те, що вже наприкінці наступного року, як і Марокко, ці дві країни мали приєднатися до ЄС; вже відбулися перші контакти з Ліваном і Єгиптом.
На вокзалі у Пуатьє подорож стала значно приємнішою. Таксі було повно, і водій не здивувався, коли я повідомив, що збираюся до Ліґюже. Опасистому таксистові було під п’ятдесят, він дивився на мене розважливо і майже ніжно; своїм мінівеном «Тойота» він керував обережно. Щотижня, – розповів мені він, – з усього світу прибували люди, аби пожити у найдавнішому християнському монастирі на Заході; не так давно (здається, на минулому тижні) він доставив туди відомого американського актора – ім’я таксист не пригадував, проте був певен, що бачив його у кіно; після кількох запитань я встановив, що цілком могло бути, що йшлося про Бреда Пітта. Місце дуже приємне, – зауважив водій, – адже там спокійно, та й годують чудово. Коли він це сказав, я зненацька збагнув, що він справді це відчував, що я натрапив на одного з тих небагатьох людей, які щиро тішаться затишку інших – словом, на добряка.
Ліворуч від входу до монастиря стояла крамничка, де можна було придбати продукти місцевого виробництва, проте її було зачинено, а на рецепції праворуч було безлюдно. Маленька табличка повідомляла, що в разі потреби можна було подзвонити, проте під час служби варто було втриматися від цього. Час початку служб було вказано, проте не їхню тривалість: витративши час на складні розрахунки та співставивши їх з обідом, я дійшов висновку, що, аби вкластись у добу, одна служба не могла тривати довше півгодини. Ще трохи поміркувавши, я зрозумів, що нині мав бути проміжок між службами шостої і дев’ятої годин, отже, можна було тиснути на ґудзик дзвінка.
За кілька хвилин з’явився довготелесий чернець, убраний у чорне; побачивши мене, він широко всміхнувся. Над високим чолом дрібно кучерявилося каштанове волосся з проблиском сивини, а підборіддя прикрашала борідка – також каштанова; я вирішив, що ченцеві ще немає п’ятдесяти.
– Я брат Жоель, це я відписав на ваш електронний лист, – сказав він і взяв мою дорожню торбину. – Ходімо, я проведу вас до кімнати.
Чернець тримався прямо, торбину (доволі важку) ніс без зусиль, зрештою, на перший погляд, був у чудовій фізичній формі.
– Раді вас знову бачити, – вів далі він. – Адже минуло вже понад двадцять років, еге ж?
Певно, на моєму обличчі відобразилося повне нерозуміння, бо чернець запитав:
– Ви ж уже були у нас років із двадцять тому? Тоді ви писали про Гюїсманса.
Чернець мав рацію, проте я був вражений, що він пам’ятав мене, адже мені його обличчя нічого не казало.
– Ви опікуєтеся гостями?
– Ні, але у ті часи це входило в мої обов’язки. Зазвичай це виконують юні ченці – юні за монастирськими мірками. Такий чернець повинен розмовляти з гостями, тобто він підтримує зв’язок із зовнішнім світом; опікуватися гостями – це ніби як перебувати в підвішеному стані, ніби проміжна сходинка, переступивши яку чернець остаточно зануриться в обітницю мовчанки. Щодо мене, то я опікувався гостями десь трохи більше року.
Ми проходили пречудову споруду в стилі Відродження, оточену парком; яскраве зимове сонце проблискувало крізь дерева алей, встелених мертвим листям. Трохи далі височіла церква, вища за сам монастир; її було зведено в дусі пізньої готики.
– Стара монастирська церква. Її бачив і Гюїсманс, – пояснив мені брат Жоель. – Однак після ухвалення законів Комба монастир розпався; ми встигли провести необхідні реформи, але не змогли зберегти за собою церкву, на відміну від решти будівель. Тож довелося звести нову.
Ми стояли перед невеличкою двоповерховою спорудою у повсюдному тут стилі Відродження.
– Це наш готель, саме тут ви мешкатимете, – провадив чернець.
Тієї ж миті з іншого кінця алеї до нас побіг інший чернець середнього віку в чорній рясі. Лисина живчика вилискувала на сонці, і він здавався страшенно веселим і напрочуд розумним – такий собі міністр фінансів або голова бюджетного комітету; словом, – міркував собі я, – йому без зайвих слів довірили б важливі обов’язки.
– А ось і брат П’єр, тепер гостями опікується він, і саме до нього ви звертатиметеся за найменшої потреби, – повідомив мені брат Жоель. – Я лише хотів привітатися з вами.
І він низько вклонився мені, потиснув руку та попрямував до монастиря.
– Ви на швидкісному потязі приїхали? – поцікавився чернець.
Я сказав, що він не помилився.
– Ці потяги справді дуже швидкі, – вів далі брат П’єр, явно бажаючи поговорити про суттєвіші речі. Потім, підхопивши мою торбину, він провів мене до помешкання. Квадратну (близько трьох метрів кожен бік) кімнату прикрашали світло-сірі шпалери з шаховим орнаментом, підлогу вкривав також сірий витертий килим. Єдиною окрасою було велике чорне дерев’яне розп’яття над вузьким ліжком. Я відразу помітив, що кран не мав змішувача, а зі стелі стирчав детектор диму. Я запевнив ченця, що кімната мені подобається, проте усвідомлював, що брешу. Коли у романі «На шляху» Гюїсманс міркує (часом нестерпно довго) про те, чи стерпить чернечий триб, одним з аргументів не на користь монастирів було те, що всередині будівель забороняли палити. Саме за такі речення я полюбив Гюїсманса – скажімо, за пасаж, у якому він заявляє, що одна з небагатьох утіх на землі полягає в тому, щоби вмоститися в ліжку, самому, зі стосом добрих книжок і пачкою тютюну. Що ж, звісна річ, він має рацію – проте тоді детекторів диму ще не існувало.
На дерев’яному столі, подібному до банківської конторки, лежали Біблія, невеличка праця високошановного Жана-П’єра
