Покора - Мішель Уельбек
Історія моїх стосунків з родиною була чудовою ілюстрацією ідей Да Сильви; щодо кохання, то я віддалився від нього більше, ніж будь-коли. Диво першого візиту до Рашиди та Луїзи не повторювалося, тож мій прутень знову перетворився на потужний, але нечутливий орган; я залишав квартиру дівчат майже у відчаї, усвідомлюючи, що ніколи вже їх не побачу і що чудові можливості втікають крізь пальці, залишаючи мене, як писав Гюїсманс, «глухим і сухим».
Невдовзі холодний фронт довжиною у кілька тисяч кілометрів різко спустився на Західну Європу; зупинившись на кілька днів над Британськими островами та Північною Німеччиною, якось уночі маси полярного повітря зійшли на Францію, спричинивши надзвичайно низьку для цього сезону температуру.
Моє тіло, що вже не могло втримувати насолоду, перетворилося на вмістилище страждань, і кількома днями пізніше я (певно, вже вдесяте за останні три роки) став жертвою дисгідрозу – порушення потовиділення, – який призвів до пухирчастої екземи. Гнійнички, що поспухали на підошвах та між пальцями ніг, розростались і прагнули поєднатись у єдиний великий гнійник. Дерматолог пояснив, що хвороба ускладнилася мікозом – опортуністичними грибками, що розповзлися по враженій зоні. Авжеж, лікування було відоме, проте перших ознак покращення треба було чекати тільки за кілька тижнів. Тож упродовж усіх наступних ночей я прокидався від болю; годинами чухався до крові, аби заспокоїти біль хоч на деякий час. Дивно було усвідомлювати, що пучки – пухкі і незграбні кавалки плоті – можуть спричиняти такі муки.
Однієї ночі, прокинувшись, аби почухатися, я опустив скривавлені ноги на підлогу і потеліпався до вікна. Була третя ночі, але – як це завжди спостерігається у Парижі – темрява була досить умовною. З вікна я бачив із десяток хмарочосів та сотні менших будинків. Загалом кілька тисяч помешкань, а також родин, які в Парижі складалися переважно з однієї-двох осіб; з часом одинаків більшало. Тьмяніла переважна більшість вікон. Як і багато в кого з цих людей, у мене не було серйозних причин для самогубства. Їх у мене було навіть менше, ніж у будь-кого: моє життя було позначене справжніми інтелектуальними досягненнями, я був частиною певного поважного (хоч і дуже вузького) кола осіб. Скаржитися на матеріальний стан також було безглуздо: до самої смерті мені було забезпечено досить високі прибутки – удвічі вищі за середню зарплатню, – причому працювати від мене ніхто не вимагав. І все ж я відчував, що близький до суїциду – хай навіть мене не крає відчай чи глибока зажура; я страждав від повільного виродження «загалу функцій, які чинять опір смерті», як зазначає Ксав’є Біша[42]. Вочевидь, простого бажання жити вже було явно мало, щоб опиратись гризотам і клопотам, які позначають життя середньостатистичного жителя Західної Європи – я не мав сили жити заради себе, а когось іншого біля мене не знаходилося. Людство мене мало цікавило – я навіть відчував до нього відразу; людей я не приймав за братів і ще менше прагнув бути частиною певної групи – співвітчизників чи колишніх колег. Однак, із певною відразою, мусив визнати, що ці особи були подібні до мене – і саме від цієї подібності кортіло втекти; звісна річ, мені бракувало жінки – класичне, давно випробуване рішення; авжеж, жінка також є людиною, проте дещо інашою – вона додає життю присмак екзотики. Цю проблему майже в тих самих словах міг описати й Гюїсманс – відтоді ситуація аж ніяк не змінилася, хіба лише в негативний бік: різниця між нами потроху розкришувалася, однак навіть такий погляд на стосунки між нами видавався мені перебільшенням. Зрештою Гюїсманс обрав інший шлях – ще радикальнішу екзотику божественного; проте цей вибір я так і не спромігся збагнути.
Минуло ще кілька місяців; дисгідроз, врешті-решт, здався під тиском ліків, однак майже відразу його заступили жорстокі напади геморою. На дворі холоднішало, я намагався виходити якомога рідше: щотижня – до супермаркету, щоб оновити запас харчів і засобів для господарства, щодня – до поштової скриньки, аби забрати книжки, замовлені на Амазоні.
І все ж період свят минув не так сумно. Минулого року я отримав кілька привітань із Новим роком – зокрема від Аліси, а ще від кількох колег по факультету. Цього року вперше я не отримав нічого.
Уночі 19 січня я пережив неочікуваний і нестримний напад плачу. На ранок, коли над комуною Кремлен-Бісетр сходив світанок, я вирішив повернутися до абатства Ліґюже, де Гюїсманс отримав чин облата.
Швидкісний поїзд у бік Пуатьє запізнювався на невизначений час, тож охоронці походжали вздовж платформ, аби хтось часом не спробував закурити; словом, із подорожжю мені не щастило з самого початку, а в потязі на мене чекали й інші негаразди. З часу моєї останньої поїздки місце для багажу звузилося ще більше, стало майже непомітним – валізи і дорожні торби скупчувались у проходах і перетворювали пересування між вагонами (єдину розвагу під час подорожей залізницею) на конфліктну і вельми повільну справу. У барі (до якого я діставався цілих двадцять п’ять хвилин) чекало нове розчарування: більшість страв з і так небагатого меню були відсутні. Залізнична компанія та бар вибачалися за тимчасові незручності; я був змушений задовольнитися салатом із кіноа з базилією та пляшкою італійської мінеральної води. У газетному кіоску Relay на вокзалі я придбав свіже число Lib`eration. Зрештою, коли ми проїздили містечко Сен-П’єр-де-Кор, одна зі статей привернула мою увагу: з’ясувалося, що дистрибутизм новообраного президента був не таким небезпечним, як видалося на перший погляд. Одним із головних елементів політичної філософії Честертона і Беллока був принцип субсидіарності, згідно з яким жодне утворення (суспільне, економічне чи політичне) не мало права перебирати на себе функцію, яку можна було довірити утворенню меншому. Папа Пій ХІ у славетній буллі «Quadragesimo Аnno»[43] так писав про цей
