Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

А міг би дослухатися до мене. Я казав: спільні зусилля були необхідні нашим далеким пращурам, щоб перетягнути з місця на місце кам’яну брилу для зведення піраміди. Щоб викопати рів навколо міста і нарубати лісу для фортечного муру. Щоб греблею загатити річку чи зорати цілинний степ… Але відтоді, Женько, казав я йому, минув час. Їхній загальний, нічийний і безглуздий час.

А сучасній людині для продуктивної, творчої та просто нормальної роботи потрібно лиш одне: щоб їй не заважали. І Лізка з її дизайнерськими метеликами-квіточками, і я зі своїми мільярдами та глобальною еквосхемою, та й будь-хто інший у теперішньому світі інформації і високих технологій — усі ми хочемо, зрештою, одного й того ж — щоб нам дали спокійно працювати. Не лізли з порадами і нав’язливим контролем, не висіли над душею.

Своя, індивідуальна справа робиться добре. По змозі, ясна річ; проте підібрати заняття для кожного відповідно до хисту покликані освітні служби, і таку роботу теж індивідуально виконують люди, які це вміють, лише тільки б їм не заважали. Людина нової епохи — всебічно розвинена, самодостатня особистість. Самореалізація і свобода — наші головні цінності, Женько, нехай теж помпезні й пустодзвонні, як і будь-які ідеологічні меми; проте вони, на відміну від твоїх, діють. Спрацьовують у будь-якій царині, по всій вертикалі (передбачаю твоє глузливе запитання: атож, вибудовувати шереги від рядового виконавця до головного боса — теж обов’язок конкретних вільних людей), діють на всі сто. Відмова від соціального сміття: всіх цих інтриг, лабузництва, імітації бурхливої діяльності, корпоративів, службових романчиків, пліток — збільшує людську продуктивність навіть не в кілька разів. На порядки.

Тепер уже ти кажеш, що я романтик. Мовляв, не бачу впритул мережевої комунікації, куди успішно переповзло все найгірше в людині соціальній — а дорогою зникли прекрасні якості оспіваної тобою людини колективної. Бачу, дорогий мій, чудово бачу. Але це забавки порівняно з тим, що, я переконаний, рясним цвітом забуяло у твоєму плебс-кварталі, перш ніж остаточно завалитися разом із твоїми ідеалами. Синхронізація втомлює не лише мене, вона взагалі доволі затратний і не найкомфортніший процес. Тусовщики, як реальні, так і мережеві, поступово маргіналізуються у протестну субкультуру, де їм, власне, і місце. Переважна ж маса нормальних людей, даруй цей оксюморон, цінує свою самість. Надійну капсулу свого хроноса. Свій час.

Ага. Ось ти і ставиш своє найдошкульніше і, як тобі здається, вбивче запитання: що ж ви нас тоді так боїтеся?

Стоп-стоп-стоп. Його, Крамера, вже точно ніхто не боїться, ніхто, крім мене, навіть і не пам’ятає. Та й взагалі, в моєму віці слід обережніше спілкуватися, а надто сперечатися з привидами. Закінчу роботу і пройду зо два психотести: ясність розуму завжди потрібно контролювати. Так само, як і мою еквосхему.

Синя іскорка впевнено рухається в потоці добірних, здорових екво. Я знаю, кумедно звучить, але мені подобається візуалізувати чисту абстракцію одиниці нашої енергофінансової системи у вигляді вгодованих кругляків: чогось середнього між древніми монетами, кров’яними тільцями і, мабуть-таки, трошечки сперматозоїдами. Стариган Ебенізер Сун той іще жартівник. Але переходити йому дорогу, зазіхати на його живу активну власність, правду кажучи, не варто нікому.

А ось і еквонакопичувач плебс-кварталу. Заштрихований квадрат, безликий і сірий, десь на периферії еквосхеми, я ніколи не виводжу його на екран, бо мені це неприємно, ба навіть — фізично боляче. Бачити, як вони зникають у ній, цій бездонній і ненаситній криниці, мої маленькі, крутобокі, живі.

Стареча сентиментальність. Це просто соцвиплата, благочинний еквопотік. Щоб вони там не повиздихали з голоду, нащадки тих ідіотів, які пішли за тобою, Женько Крамер.

Увага!

Я готовий навіть прискоритися, щоб якнайкраще роздивитися, але нехай їм біс, тій віковій інерції та хроносповільненим налаштуванням техніки, не встигаю. Зате встигаю побачити, що за мить перед тим, як зникнути в сірій дірі накопичувана, синя іскорка раптом жваво ухиляється кудись убік.

Далі можна не дивитися. Сонний режим, і Паютку на екран.

Отже, їхня правда. Так воно і є: при вході до плебс-кварталу хтось розщеплює еквопотік. І найнеприємніше, не відводить струмочком знову в еквосистему (таких дрібних шахраїв мені не раз випадало ловити на гарячому), а розщепленим веде до еквонакопичувача. Отже, сірий квадрат — це вже не монолітний відстійник енергетичних ресурсів, як його звикли сприймати ми, еквокоординатори.

А чорти його знають, що воно таке.

На чому ми зупинилися, Женько?.. Чому ми, чому особисто я боюся плебс-кварталу?

Бо нічого до пуття про нього не знаю. Та з огляду на наявну інформацію, можу дещо реконструювати і припустити. Картина, що вимальовується, не сприяє бодай дещиці позитивних емоцій.

Вони існують на наші дотації, нічого натомість не пропонуючи, себто найвірогідніше, взагалі нічогісінько не виробляють. Вони не працюють: немає в цьому потреби, а реальними надцінностями будь-якої колективної спільноти, про що ти, Крамере, делікатно мовчав, є лінь і неробство. Але ж щось вони, плебс, мусять робити! Індустрії розваг у них, найімовірніше, теж немає — для цього необхідний творчий потенціал, а взятися йому нізвідки. Що залишається? Правильно. Секс.

У спільному часі, у спільному просторі здійснити цей приємний процес значно легше, ніж нам — через необхідність синхронізуватися, виходити в особливі відсіки Загального простору та решти ритуальних танців (цікаво, звідки я, в такому віці, у курсі справи?.. брешеш, справжній Женько, соромливий і, здається, дівич, нізащо про таке не запитав би). І що з того?

А те, що їх уже багато.

Тих, хто пішли за Крамером, була жалюгідна жменька, крапля в морі, статистична похибка. Але відтоді (а як пропонуєте обійтися без абсолютних хронокатегорій?) вони плодилися мов кролики. А ми — навпаки.

От простежити хоча б на прикладі моєї, гм, якщо можна так висловитися, родини. Мій син народився ще… словом,