Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

— Ти божевільний! — вигукнув Лакмен, вирячившись на нього так, наче той був однією з тлі Джеррі. — Зателефонувати в нарковідділ? Та слідчі ж будуть тут раніше, ніж...

— Це — єдина надія, — швидко продовжив Берріс, — і ми всі зможемо пройти детектор брехні, щоб довести, що не знали, де вона, а також, що саме нам підкинули. Вона знаходиться тут без нашого відома й без нашої згоди. Якщо ти їм це скажеш, Бобе, вони тебе виправдають.

Він витримав паузу і зауважив:

— Рано чи пізно. Коли всі факти будуть відкрито розглянуті у суді.

— Але з іншого боку, — сказав Лакмен, — у нас тут є й власні «нички». І ми знаємо, де вони й таке інше. Це означає, що нам доведеться позбутися всіх наших заначок? А якщо ми якусь пропустимо? Хоча б одну! Господи, це — жахливо!

— Виходу нема, — мовив Арктор. — Здається, вони взяли нас за горло.

З однієї з кімнат вийшла Донна Готорн. На ній були смішні короткі бриджі, її волосся стирчало в різні боки, обличчя набрякло від сну.

— Я зайшла, — сказала вона, — як і було написано в записці. Деякий час посиділа й вирубилась. У записці нічого не було про те, коли ви повернетеся. Чого кричите? Боже, які знервовані. Ви мене розбудили.

— Ти щойно курила косяк? — запитав її Арктор. — Перед тим як вирубитися?

— Звичайно, — відказала Донна. — Інакше мені ніколи не вдається заснути.

— Це косяк Донни, — сказав Лакмен. — Віддай його їй.

«Боже мій! — подумав Арктор. — Я занурився у цей тріп не менше за них. Ми всі так глибоко в ньому загрузли, — він стрепенувся, здригнувся й закліпав очима. — Незважаючи на те, що мені відомо, я все одно разом із ними поринув в цей божевільний параноїдальний простір, бачив усе так само, як бачили вони, — заплутано, — подумав він. — Знову морок. Той самий морок, що охоплює їх, охоплює й мене — морок цього безрадісного маревного світу, у якому ми всі дрейфуємо».

— Ти нас із цього витягла, — сказав він Донні.

— З чого? — запитала вона, спантеличена й сонна.

«Не те, ким я є, — подумав Арктор, — не той факт, що я знав, що мало трапитися тут сьогодні, а саме ця тьолка — це вона зібрала мою голову докупи, вона витягла нас трьох із тріпу. Саме ця сексуально вдягнена чорнява тьолка, про яку я звітую, котру я обманюю і яку сподіваюсь трахнути... Ще один світ, у якому повно найобок, — міркував він, — центром якого виявилася ця приваблива дівчина: раціональна точка, за допомогою якої ми одразу ж виплутались. А інакше куди б завели нас наші голови? Тепер усі ми, усі троє, цілком з цього вибрались».

«Однак це не вперше, — подумав Арктор. — Навіть за сьогодні».

— Не варто залишати будинок ось так відчиненим, — мовила Донна. — Тебе можуть обікрасти, і в цьому будеш винний лише ти. Навіть гігантські капіталістичні страхові компанії кажуть, якщо ти лишаєш двері або вікно незачиненими, то вони не покриватимуть жодних збитків. Головним чином через це я й ввійшла, коли побачила записку. Хтось мав би бути всередині, якщо будинок не замкнено.

— Як довго ти тут? — поцікавився у неї Арктор.

Можливо, вона завадила встановленню «жучків»; а можливо, й ні. Імовірно, що ні.

Донна звірилася зі своїм двадцятидоларовим наручним годинником «Таймекс», якого він їй подарував.

— Приблизно тридцять вісім хвилин. Гей, — її обличчя засяяло. — Бобе, у мене з собою та книжка про вовків — хочеш поглянути? Там багато крутої фігні, якщо вкуриш.

— Життя, — проказав Берріс, — єдина крута річ, і все; є тільки один такий крутий тріп. Настільки крутий, що закінчується могилою. Для всіх і всього.

— Мені не почулося? Ти збираєшся продати будинок? — запитала Донна. — Чи це — ну знаєш, мені наснилося? Не можу зрозуміти. Те, що я чула, звучало нереально й дико.

— Ми всі бачимо сон, — відказав Арктор.

«Якщо останнім, хто розуміє, що він — залежний, є сам залежний, тоді, можливо, останній, хто розуміє, що він говорить, є той, хто говорить», — подумав Боб. Йому стало цікаво, скільки з тієї нісенітниці, що підслухала Донна, він дійсно говорив серйозно. Він задумався, скільки з того божевілля, що трапилося за сьогодні,— його власного божевілля — сталося насправді, а скільки було просто глюками, які він перейняв від інших з огляду на ситуацію? Донна завжди була для нього точкою опори, на яку спиралася реальність; для неї вона була основою, чимось природним. Як би він хотів мати відповіді на ці питання.

7

Наступного дня Фред у шифрувальному костюмі з’явився у відділі, щоб дізнатися про встановлення «жучків».

— Наразі на території працює шість голосканерів — нам здається, шести поки що вистачить — вони передають дані до таємної квартири, розташованої на тій самій вулиці, що й будинок Арктора, — пояснив Генк, розклавши на металевому столі між ними план Аркторового будинку.

Вигляд плану дещо заспокоїв Фреда, але не надто. Він узяв аркуш і роздивився місця встановлення різноманітних сканерів в усіх кімнатах, тут і там, вони були встановлені так, аби все постійно перебувало під відеоспостереженням, а також прослуховувалося.

— Тож у цій квартирі я все й передивлятимуся? — запитав Фред.

— Ми використовуємо її як місце для спостереження й нагляду за приблизно вісьмома — чи може вже й дев’ятьма — будинками в цьому районі. Таким чином ти бачитимешся з іншими агентами під прикриттям. Тому завжди будь у костюмі.

— Мене ж побачать, коли я заходитиму до цієї будівлі. Це ж надто близько.

— Думаю, так, але це — величезний комплекс із сотнями помешкань і єдине місце з тих, що ми знайшли, яке відповідало нашим електронним вимогам. Доведеться ним задовільнитися, доки нам не вдасться легально виселити мешканців з якоїсь іншої квартири. Ми над цим працюємо... за два квартали далі, де тебе було б складніше помітити. Потрібен ще тиждень чи десь так, я думаю. Якби дані голосканерів можна