Дюна - Френк Херберт
— Я можу дати йому три сотні найкращих, — відповів Галлек. — Куди мені надіслати їх?
— До головної брами. Агент Хавата чекає там на них.
— Я маю виконати це негайно, сір?
— Зачекай трішки. У нас є ще одна проблема. Комендант летовища затримає корабель до світанку під якимось приводом. Гайлайнер Гільдії, що привіз нас, скоро вирушає далі, й корабель має доставити у вантажний відсік Гільдії прянощі.
— Наші прянощі, мілорде?
— Наші прянощі. Але човник також відвезе частину старорежимних мисливців за меланжем. Вони вирішили поїхати геть із переходом феоду в інші руки, й Суддя Зміни дозволив їм. Ці працівники дуже цінні, Ґурні, і їх близько восьмисот. Перш ніж корабель відлетить, ти маєш переконати хоча б частину з них лишитися з нами.
— Наскільки сильно переконувати, сір?
— Я хочу, щоб вони співпрацювали з нами добровільно, Ґурні. У цих людей є навички і досвід, потрібні нам. Той факт, що вони їдуть геть, також означає, що вони — не частина машини Харконненів. Хават уважає, що серед них може виявитися кілька небезпечних, але він у кожній тіні бачить асасинів.
— Зуфір знайшов доволі діяльних тіней у свій час, мілорде.
— А є ще ті, яких не знайшов. Але я гадаю, що засилання терористів у цей натовп вимагало б від Харконненів надто багато уяви.
— Можливо, сір. Де ті люди?
— На нижньому рівні, у кімнаті очікування. Спустися туди, зіграй мелодію чи дві, щоб пом’якшити їхні думи, а тоді переходь у наступ. Особливо кваліфікованим можеш запропонувати керівні посади. Запропонуй на двадцять відсотків більші зарплати, ніж у Харконненів.
— Не більше, сір? Я знаю, що Харконнени платили їм за загальним тарифом. А для людей із остаточним розрахунком і потягом до мандрів… ну гаразд. Сір, навряд чи двадцять відсотків будуть достатньою мотивацією лишитися.
Лето нетерпляче відказав:
— Тоді в особливих випадках дій на власний розсуд. Просто пам’ятай, що скарбниця не бездонна. Тримайся за двадцять відсотків, доки можеш. Особливо нам потрібні оператори прянощів, спостерігачі за погодою, люди дюн — усі, хто має досвід роботи у відкритій пустелі.
— Я розумію, сір. «Усі вони прийдуть із насиллям: обличчя їхні випиватимуть воду, як східний вітер, і полонених у пісках візьмуть вони».
— Дуже зворушлива цитата, — сказав Герцог. — Передай свою команду лейтенантові. Нехай він пояснить їм основи водної дисципліни, а тоді покладе людей на ніч у казармах біля летовища. Службовці спрямують їх. І не забудь про людей для Хавата.
— Три сотні найкращих, сір. — Він підняв свою космічну валізу. — Куди я маю вам доповісти, коли виконаю свої обов’язки?
— Я буду в залі для засідань нагорі. Проведемо там нараду. Я хочу розробити нову систему планетарної безпеки — загони з бронетехнікою підуть уперед.
Відвертаючись, Галлек завмер, перехопивши погляд Лето.
— Ви чекаєте на такі великі негаразди, сір? Я гадав, тут є Суддя Зміни.
— Будуть і відкриті битви, й таємні, — відповів Герцог. — Проллється ще багато крові, перш ніж ми подолаємо все.
— «І вода, що ти з річки візьмеш, кров’ю обернеться на сухій землі», — процитував Галлек.
Герцог зітхнув.
— Повертайся швидше, Ґурні.
— Звісно, мілорде, — шрам від батога забрижився від посмішки. — «Зріть же: як віслюк дикий посеред пустелі йду я виконувати роботу свою».
Галлек повернувся, дійшов до центру зали, спинився, щоб віддати накази, а тоді поспіхом рушив крізь натовп.
Лето похитав головою, дивлячись на його спину. Галлек невпинно дивував його — голова, повна пісень, цитат і пишних фраз… і серце вбивці, коли заходила мова про Харконненів.
Лето неквапно пішов навпростець до ліфта, відповідаючи на вітання звичним помахом руки. Він упізнав людину з Корпусу пропаганди й зупинився, аби сказати офіцерові, що треба повідомити людям через внутрішні канали зв’язку: ті, хто приїхав із жінками, мають знати, що жінки в безпеці й де їх можна знайти. А інші з радістю почують, що серед місцевого населення жінок більше, ніж чоловіків.
Герцог поплескав пропагандиста по руці, на знак того, що це повідомлення має високий пріоритет і його треба передати негайно, а тоді рушив далі через залу. Він кивав людям, усміхався, обмінювався жартами з молодшим офіцером.
«Командир завжди повинен мати впевнений вигляд, — подумав він. — Віра всіх покладена на твої плечі, і навіть якщо ти в критичній ситуації, ніколи не виказуй цього».
Герцог зітхнув із полегшенням, коли ліфт поглинув його, і повернувся до безликих дверей.
Вони спробували забрати життя мого сина!
12
Над виходом із арракінського летовища грубим інструментом викарбувано напис, який багато разів довелося повторити Муад’Дібу. Він побачив його першої ж ночі на Арракісі, коли прибув на командний пункт Герцога для участі в першій батьковій нараді, де офіцери були присутні в повному складі. Слова ті були благанням до людей, які полишають Арракіс, але вони чорною тінню лягли на очі хлопчика, який щойно ледь уникнув обіймів смерті. Там сказано: «О ви, що знаєте, як ми страждаємо тут, не забудьте про нас у своїх молитвах».
Принцеса Ірулан. Оповідь про Муад’Діба
— Уся теорія військової справи — це зважений ризик, — сказав Герцог, — але, коли доводиться ризикувати власною родиною, розрахунки тонуть… в інших речах.
Він знав, що не стримує свій гнів так, як мав би, тому повернувся. Рушив уздовж столу й назад.
У нарадчій залі на летовищі лишалися Герцог і Пол. Порожнеча повнилася луною в кімнаті, де були тільки довгий стіл, старомодні стільці на трьох ніжках навколо нього, карта-планшет і проектор з іншого боку. Пол сидів за столом біля карти-планшета. Він переповів батькові пригоду з мисливцем-шукачем і засвідчив, що зрадник загрожував йому.
Герцог спинився навпроти Пола й ударив кулаками об стіл:
— Хават же сказав, що будинок безпечний!
Завагавшись, Пол мовив:
— Я також розгнівався — спершу. І звинувачував Хавата. Але ж загроза прийшла ззовні. Просто, розумно й цілеспрямовано. І замах би виявився вдалим, якби не вміння, яким навчив мене ти та багато інших — включно з Хаватом.
— Ти захищаєш його? — запитав Герцог.
— Так.
— Він старіє. У цьому й справа. Певно…
— Він мудрий і дуже досвідчений, — відказав Пол. — Чи ж багато Хаватових помилок можеш ти пригадати?
— Це я мав би захищати його, — зауважив Герцог. — Не ти.
Пол усміхнувся.
Лето сів на чільному місці за столом і поклав руку на синову долоню.
— Ти… подорослішав за останній
