Дюна - Френк Херберт
І згас.
Фальшива зоря на скелях зникла тієї ж миті.
Сигнали… вони сповнили її лихим передчуттям.
«Навіщо використовувати вогні, щоб передати сигнал через котловину? — запитувала вона себе. — Чому не можна скористатися комунікаційною мережею?»
Відповідь була очевидною: тепер комунімер точно прослуховують люди Герцога Лето. Світлові сигнали могли означати лише одне — повідомленнями обмінюються їхні вороги — агенти Харконненів.
У двері позаду них постукали, і голос Хаватової людини промовив:
— Усе чисто, сер… міледі. Час відвести юного пана до батька.
11
Казали, що Герцог Лето сам сліпо підставив себе під небезпеки Арракіса, легковажно завів себе у пастку. Та чи не буде справедливішим зазначити, що він так довго жив на межі критичної небезпеки, що просто недооцінив зміну її інтенсивності? А може, він навмисне пожертвував собою, щоб його син мав краще життя? Усе вказує на те, що Герцога нелегко було надурити.
Принцеса Ірулан. Муад’Діб, родинні нотатки
Герцог Лето Атрід обіперся на парапет сторожової вежі летовища за межами Арракіна. Перший місяць — сплющена срібна монета — зійшов над південним нічним небокраєм. А під ним у запилюженому серпанку скелі Оборонної Стіни виблискували, наче глазур. Ліворуч вогні Арракіна сяяли крізь поволоку — жовті… білі… блакитні.
Лето подумав про підписані його іменем оголошення, які висіли в усіх людних місцях планети: «Наш Благоліпний Падишах-Імператор призначив мене керувати цією планетою і покласти край ворожнечі».
Ритуальна банальність цих слів посилила почуття його самотності. І кого можна надурити цією безглуздою формальністю? Точно не фрименів. І не Молодші Доми, які контролювали внутрішню торгівлю на Арракісі… й усі до останнього підтримували Харконненів.
Вони спробували забрати життя мого сина!
Складно було вгамувати гнів.
Чоловік побачив вогні машини, що рухалася до льотного поля з Арракіна. Він сподівався, що це охорона й транспортер, який привіз Пола. Затримка дратувала, хоч він і знав, що вона спричинена заходами безпеки Хаватового лейтенанта.
Вони спробували забрати життя мого сина!
Він похитав головою, щоб відігнати сердиті думки, озирнувся на летовище, де п’ять його власних фрегатів стояли колом, ніби почесна варта.
Краще вже затримка через обережність, ніж…
«А лейтенант із непоганих, — нагадав собі Герцог. — Абсолютно вірний. Треба буде підвищити».
«Наш Благоліпний Падишах-Імператор…»
Якби ж мешканці цього занепалого гарнізонного містечка могли побачити особисту записку Імператора до свого «Шляхетного Герцога» — і зверхні натяки на вбраних у довгі шати чоловіків та жінок: «…але чого ще сподіватися від варварів, які понад усе мріють жити поза впорядкованою безпекою фафрилаха?»
Цієї миті Герцог відчув, що понад усе мріє покласти край класовим розбіжностям і ніколи більше не думати про той убивчий порядок. Він поглянув угору, над пилом, на незмінні зорі, й подумав: «Навколо одного з тих маленьких вогників обертається Каладан… але я ніколи більше не побачу мій дім». Туга за Каладаном пронизала його груди раптовим болем. Лето відчув, що цей біль не прийшов до нього зсередини, а простягнув руку із самого Каладана. Чоловік не міг себе змусити назвати суху пустку Арракіса домом і сумнівався, що взагалі коли-небудь зможе.
«Я маю приховувати свої почуття, — подумав він. — Заради хлопчика. Якщо в нього коли-небудь буде дім, то лише тут. Я можу вважати Арракіс пеклом, у яке потрапив іще за життя, але він має відшукати тут щось, що надихатиме його. Має ж бути хоча б щось».
Хвиля жалю до себе, миттєво потамована й відкинута, пройшла крізь нього, і він збагнув, що пригадав два рядки з вірша, який часто повторював Ґурні Галлек…
«Мої легені вдихають повітря Часу,
звіяне опалими пісками…»
«Так, Ґурні знайде тут багато опалого піску», — подумав Герцог. Пустка, що простягалася за посрібленими місяцем зубцями, — це пустельні скелі, дюни, звіяний пил і невідома суха порожнеча, уздовж краю якої, а може, й усередині, розташувалися поселення фрименів. Якщо хтось і міг забезпечити майбутнє родині Атрідів, то це фримени.
Якщо, звісно, Харконненам не вдалося обплутати їх своїми отруйними тенетами.
Вони спробували забрати життя мого сина!
Скрипуча металева ракета вібрувала всередині вежі, розхитуючи парапет під його руками. Повітряний заслін постав перед ним, загородивши огляд.
«Прибуває корабель, — подумав він. — Час спускатися і братися до роботи». Він повернувся до сходів позаду себе й рушив униз, до великої зали для прийомів. Спускаючись, він намагався лишатися спокійним та приготуватися до майбутньої зустрічі.
Вони спробували забрати життя мого сина!
Коли Герцог дійшов до зали із жовтою банею, люди вже прибігли з летовища.
— Гей! Відчуваєш, що в тебе під лаписьками? Це гравітація, друже!
— Скільки в цьому місці G?[29]
— У книжці сказано: дев’ять десятих G.
Перехресний вогонь кинутих слів виповнив велику залу.
— Ти вже встиг роздивитися цю діру, коли ми спускалися? Ну й де ж тут усі обіцяні скарби?
— Харконнени забрали їх із собою!
— Я б не відмовився від гарячого душу й м’якого ліжка!
— Ти не чув, дурбелику? Тут немає душу. Натиратимеш дупу піском!
— Гей! Стули губу! Тут Герцог!
Герцог ступив зі сходового проходу у враз змовклу залу.
Ґурні Галлек крокував трохи збоку від натовпу. Через одне плече він перекинув сумку, а другою рукою стискав шийку дев’ятиструнного балісета. Його руки з довгими пальцями повнилися тендітними рухами, що народжували ніжну музику балісета.
Герцог дивився на Галлека, милуючись цією огидною людською брилою, скляними очима з іскрою дикого розуміння. Цей чоловік жив поза фафрилахом, хоч і підкорювався кожній його заповіді. Як там Пол називав його?
«Ґурні Звитяжець».
Тонке біляве волосся Галлека закривало лисі плями на голові. Його широкий рот викривився в привітному вищирі, а шрам, залишений батогом із атраментової лози, що тягнувся уздовж лінії підборіддя, рухався, здавалося, сам по собі. Весь вигляд Галлека втілював вільну, горду міць. Він підійшов до Герцога і вклонився.
— Ґурні, — привітався Лето.
— Мілорде, — він указав балісетом на людей у залі. — Це вже останні. Я б радше прибув із першою хвилею, але…
— Для тебе ще лишилося трохи Харконненів, — відказав Герцог. — Іди сюди, Ґурні, щоб ми могли поговорити.
— До ваших послуг, мілорде.
Доки люди тривожно сновигали великою залою, вони зайшли до алькову біля автомата, що продавав воду за монетки. Галлек кинув сумку в куток, але й далі стискав балісет.
— Скільки людей ти міг би виділити Хаватові? — запитав Герцог.
— У Зуфіра проблеми, сір?
— Він утратив лише двох агентів, але його
