Дюна - Френк Херберт

«Я маю спробувати схопити його, — подумав він. — Силове поле може зробити його низ слизьким, тож я повинен тримати міцно».

Прилад спустився на півметра, рушив ліворуч, зробив коло над ліжком. Мисливець тихо дзижчав.

«Хто керує цією штукою? — поцікавився Пол. — Хтось же має бути поблизу. Я міг би гукнути Юе, але ж воно миттєво вчепиться в нього, щойно двері відчиняться».

Двері в коридор за Полом скрипнули. Пролунав стукіт. Вони прочинилися.

Мисливець-шукач промчав над його головою, зреагувавши на рух.

Рука Пола здійнялася вгору й опустилася, схопивши вбивчу зброю. Та дзижчала й звивалася в його руках, але м’язи хлопця відчайдушно вчепилися в неї. Різкий поворот і сильний удар допомогли зламати машині ніс об металеву планку. Юнак почув тріск, коли око мисливця розбилося. Шукач у його руці згас.

І все ж таки для певності хлопець досі не відпускав зброю.

Пол підвів очі й натрапив на широко розплющену синяву очей Шедаут Мейпс.

— Ваш батько відрядив за вами, — мовила вона. — Люди в коридорі вас супроводжуватимуть.

Пол кивнув, зосередивши погляд і свідомість на дивній жінці в мішкуватій брудно-коричневій сукні. Тепер вона розглядала річ, затиснуту в його руці.

— Я чула про таке, — зауважила служниця. — Воно б убило мене, так?

Він ковтнув, а тоді сказав:

— Я… був його ціллю.

— Але ж він летів до мене.

— Бо ти рухалася, — подумав: «Хто ця істота?»

— Отже, ви врятували мені життя, — сказала вона.

— Я врятував життя нам обом.

— Але ж ви могли дозволити йому напасти на мене й утекти самому, — зауважила вона.

— Хто ти? — запитав юнак.

— Шедаут Мейпс, економка.

— Звідки ти знала, де шукати мене?

— Ваша матір сказала. Я зустріла її в коридорі, на сходах до чарівницької кімнати, — вона вказала праворуч. — Люди вашого батька чекають.

«Певно, там люди Хавата, — подумав він. — Ми маємо дізнатися, хто керує цією штукою».

— Іди до людей мого батька, — сказав він. — Передай їм, що я впіймав мисливця-шукача в будинку, тож їм потрібно розосередитися і знайти оператора. Скажи, хай негайно заблокують будинок та угіддя. Вони знають, що робити. Оператор — точно хтось із чужинців.

Сам себе запитав: «Можливо, винна ця істота?» Але він знав, що ні. Коли вона зайшла, шукачем досі керували.

— Перш ніж я виконаю ваш наказ, юначе, — сказала Мейпс, — маю дещо між нами прояснити. Ви наклали на мене борг води, і я не певна, що зможу повернути вам його. Але ми, фримени, платимо свої борги — байдуже, білі вони чи чорні. І нам відомо, що поміж вас є зрадник. Не можемо сказати, хто він, але впевнені, що він є. Можливо, саме його рука спрямовувала цей тесак.

Пол мовчки вислухав це: зрадник. Перш ніж дар мови знову до нього повернувся, дивна жінка розвернулася й побігла назад у передпокій.

Він думав гукнути її назад, але поведінка жінки підказала, що це б її образило… Вона розповіла йому все, що знала, і тепер пішла виконувати його наказ. За мить весь дім роїтиметься людьми Хавата.

Його свідомість повернулася до іншого аспекту дивної розмови — до чарівницької кімнати. Він поглянув ліворуч, куди вказала економка. Ми фримени. Отже, це фрименка. Пол завмер заради мнемонічного спалаху, який збереже обличчя економки в його пам’яті — зморшкуваті смагляві риси та сині на синьому очі без білків. Він причепив наліпку: Шедаут Мейпс.

Стискаючи розбитого шукача, юнак повернувся до своєї кімнати, лівою рукою схопив із ліжка поясний щит і, коли вже вибігав коридором ліворуч, застібнув його.

Вона сказала, що матір десь тут, на сходах… до чарівницької кімнати.

10

Що підтримувало леді Джессіку в час її випробувань? Добре поміркуйте над цим прислів’ям Бене Ґессерит і, можливо, ви зрозумієте: «Будь-яка дорога, пройдена до кінця, веде в нікуди. Щоб зрозуміти, що перед тобою гора, достатньо трохи піднятися схилом. З вершини гори не побачиш».

Принцеса Ірулан. Муад’Діб, родинні нотатки

У кінці східного крила Джессіка виявила залізні сходи, що по спіралі здіймалися вгору до овальних дверей. Вона поглянула на коридор і знову повернулася до дверей.

«Овал? — здивувалася вона. — Незвична форма для дверей у будинку».

Крізь вікно біля спіральних сходів жінка бачила велике біле сонце Арракіса, що хилилося до небокраю. Довгі тіні пронизували коридор наскрізь. Джессіка знову звернула увагу на сходи. Різкі косі промені висвічували шматки засохлої землі на металевих сходах.

Джессіка пішла вгору, поклавши руку на перила. Вони холодили долоню. Жінка спинилася перед дверима й побачила, що в них нема ручки, а на її місці — невелика заглибина.

«Звісно ж, це не долоневий замок, — заспокоїла вона себе. — Такі замки роблять під індивідуальну форму руки та лінії долоні». Але заглиблення скидалося на долоневий замок. А як її вчили в школі, будь-який замок можна відімкнути.

Джессіка роззирнулася, аби переконатися, що її ніхто не бачить, і приклала долоню до отвору в стіні. Легкий натиск, щоб сколихнути лінії замка, — поворот кистю, іще один поворот, ковзання долоні поверхнею.

Вона почула клацання.

Але тієї ж миті в коридорі за її спиною пролунали поспішні кроки. Джессіка прибрала руку від дверей і, обернувшись, побачила Мейпс, яка стояла за фут від сходів.

— Чоловіки у Великий залі кажуть, що вони за наказом Герцога прийшли забрати молодого хазяїна Пола, — сказала служниця. — Вони мають герцогську печатку — охорона впізнала їх. — Карлиця поглянула на двері за спиною Джессіки.

«А Мейпс обачна, — відзначила Джессіка. — Гарний знак».

— Він у п’ятій кімнаті коридором звідси, маленька спальня, — сказала леді. — Якщо ви не зможете добудитися його, покличте лікаря Юе. Він у сусідній кімнаті. Можливо, Полові знадобиться стимулювальна ін’єкція.

І знову Мейпс кинула пронизливий погляд на овальні двері, й Джессіці здалося, що вона помітила огиду у виразі обличчя служниці. Перш ніж вона встигла розпитати карлицю про двері, та повернулася й моторно рушила вздовж коридору.

«Хават це місце вже перевірив, — вирішила Джессіка. — Там не могло бути нічого особливо жахливого для неї».

Вона штовхнула двері. Ті ковзнули всередину маленької кімнатки, на протилежній стіні якої були такі самі овальні двері. Замість ручки в них — маховик.

«Перехідний шлюз!» — здивувалася Джессіка. Вона поглянула вниз — на підлозі валялася дверна підпора. На ній стояв особистий знак Хавата. «Двері залишили відчиненими. Хтось, найімовірніше, випадково вибив підпору, не розуміючи, що зовнішні двері зачиняться на долоневий замок».

Джессіка переступила через поріг крихітної кімнатки.

«Навіщо в будинку перехідний шлюз?» — запитала вона себе.