Дюна - Френк Херберт
«Особливий клімат!»
На Арракісі, де навіть найбільш посуховитривалі інопланетні рослини потребували іригації, це мало сенс.
Двері позаду неї стали повільно зачинятися. Жінка впіймала їх і поставила під них залишену Хаватом підпору. Джессіка знову повернулася до дверей із маховиком. Тепер вона зауважила, що над ручкою був крихітний, витравлений у металі напис. Вона впізнала слова на ґаласі:
«Людино! Тут міститься чарівна крихта Божого Творіння; тож стій і вчися любити досконалість твого Найвищого Друга».
Джессіка всією вагою тіла налягла на маховик. Він повернувся ліворуч, і внутрішні двері прочинилися. Легкий протяг ковзнув по її щоці, скуйовдивши волосся. Відчувалося, що повітря інакше — насиченіше. Жінка розчахнула двері навстіж і побачила цілковиту зелень, яку пронизували жовті промені сонця.
«Жовте сонце? — здивувалася Джессіка. Тоді збагнула: — Склофільтри!»
Вона переступила через поріг, і двері, ковзнувши, зачинилися.
— Оранжерея водної планети, — видихнула жінка.
Повсюди стояли рослини в горщиках і низькі дерева з обрізаними гілками. Джессіка впізнала мімозу, розквітлу айву, зондагі, зеленоцвітну пленісценту, біло-зелене смугасте акарсо… троянди…
«Навіть троянди!»
Жінка нахилилася вдихнути аромат великої рожевої квітки, відсторонилася від неї, щоб окинути оком кімнату.
До її свідомості ввірвався ритмічний шум.
Вона розсунула джунглі переплетеного листя й поглянула на центр кімнати. Там стояв низенький фонтан із маленькими жолобчастими краями. Потоки води здіймалися гінкими дугами, щоб ритмічно спадати в металеву чашу.
Джессіка провела над собою швидкий ритуал із очищення почуттів і заходилася методично досліджувати периметр кімнати. Виявилося, що розмір зали — десять на десять метрів. Помітивши, що кімната розташовувалася над кінцем коридору, та відзначивши деякі відмінності в архітектурі, жінка зрозуміла, що прибудова над цим крилом з’явилася значно пізніше, ніж змурували головний замок.
Вона зупинилася на південному краї кімнати перед широким вікном зі склофільтрами і роззирнулася. Абсолютно кожен клаптик кімнати повнився екзотичними рослинами з місць із вологим кліматом. Серед зелені щось затріщало. Джессіка напружилася, а тоді побачила сервок на таймері з трубкою та кронштейном зі шлангами. Шланг піднявся і випорснув тоненьку струминку вологи, що зросила її щоки. Він опустився, і Джессіка побачила, що поливали зараз: дерево папороті.
Скрізь у цій кімнаті була вода — на планеті, де вода — найцінніший сік життя. Воду тут марнували так демонстративно, що Джессіка заклякла від шоку.
Вона поглянула на відфільтроване жовте сонце. Воно низько висіло над зазубреним небокраєм, над скелями, що утворювали частину гігантського кряжу. Його тут називали Оборонною Стіною.
«Склофільтри, — замислилася Джессіка. — Вони мають перетворювати біле сонце на щось м’якіше і знайоміше. Хто міг таке збудувати? Лето? Це схоже на нього, подарувати мені такий сюрприз, але в нього не було на це часу. До того ж його переймали серйозніші проблеми».
Вона пригадала звіт про те, що багато арракійських будинків обладнано дверима та вікнами з повітряними шлюзами, щоб зберігалася внутрішня волога. Лето казав, що ігнорування цих пересторог у цьому палаці було навмисною демонстрацією влади та багатства. Двері та вікна стримували тільки повсюдну пилюку.
Однак ця кімната являла це твердження набагато яскравіше, аніж відсутність водних печаток на зовнішніх дверях. Вона приблизно порахувала, що ця кімната відпочинку використовувала таку кількість води, якої б вистачило на підтримання життя тисячі людей на Арракісі — можливо, навіть більше.
Джессіка пройшла вздовж вікна, продовжуючи розглядати кімнату. Рухаючись, вона запримітила металеву пластину, закріплену біля фонтана на висоті столу. На ньому лежали білий нотатник і стилос — їх частково ховав під собою навислий віялом листок. Джессіка пройшла до столу, помітила сьогоднішню печатку Хавата і прочитала написане в нотатнику послання:
«ДО ЛЕДІ ДЖЕССІКИ…
Хай це місце подарує Вам стільки ж утіхи, скільки воно подарувало мені. Дозвольте йому нагадати урок, який ми завчили від тих самих учителів: близькість бажаного веде до надмірної м’якості. Цей шлях повниться небезпекою.
З найщирішими побажаннями
МАРГО, ЛЕДІ ФЕНРІНҐ».
Джессіка кивнула, пригадавши, як Лето казав, що попереднім представником Імператора на цій планеті був граф Фенрінґ. Але прихований сенс листа закликав до негайної уваги — згадка про те, що лист написано ученицею Бене Ґессерит. Побіжно Джессіку кольнула гірка заувага: «А граф зі своєю леді одружився».
Хоча така думка й промайнула в її свідомості, Джессіка все одно нахилилася в пошуках прихованого послання. Воно мало бути десь тут. Лист містив кодову фразу, з якою кожна не скута забороною школи Бене-Ґессеритка мала звернутися до іншої сестри, якщо того вимагали обставини: «Цей шлях повниться небезпекою».
Джессіка обмацала задню частину нотатника, потерла, намагаючись натрапити на кодові крапки. Нічого. Моторні пальці торкнулися краю блокнота. Жінка поклала його на місце. Вона відчувала, що діяти треба негайно.
«Може, це якось пов’язано з положенням нотатника?» — запитала вона себе.
Але в цій кімнаті бував Хават. Жодних сумнівів, що він пересував блокнот. Джессіка поглянула на листок над залізною пластинкою. Листок! Вона провела рукою по зворотному боці листка — спершу по краю, далі вздовж стеблини. Є! Її пальці намацали витончені крапки коду, зчитали його і трансформували в повідомлення:
«Вашому сину та Герцогові загрожує жахлива небезпека. Спочивальню облаштовано так, щоб вона сподобалася вашому сину. Х наповнили її смертельними пастками, які легко виявити, за винятком однієї, що може вислизнути від вашої уваги».
Джессіка погамувала неймовірне бажання миттю побігти до Пола; спершу треба було прочитати послання до кінця.
«Мені достеменно не відома природа небезпеки, але це якось пов’язано з ліжком. А загроза вашому Герцогові походить від близького товариша чи офіцера. Х обіцяв подарувати Вас своєму посіпаці. Наскільки мені відомо, ця оранжерея безпечна. Пробачте, що не можу повідомити більше. Мої джерела інформації мізерні, оскільки мій граф не прислужує Х. Написано поспіхом, МФ».
Джессіка відштовхнула листок, крутнулася, щоб бігти до Пола, і саме цієї миті двері шлюзу розчинилися. Крізь них, стискаючи щось у правій руці, заскочив Пол. Зачинивши двері, він побачив матір, рушив до неї крізь листя, зиркнув на фонтан і засунув руку із затиснутою між пальцями річчю під струмені води.
— Поле! — вона схопила його за плечі, позираючи на руку. — Що це?
Він відповідав буденно, але вона вловила в його голосі напругу:
— Мисливець-шукач. Спіймав у кімнаті й розтрощив йому носа, але хочу бути певним. Від води його замкне.
— Занур його, — наказала Джессіка.
Син підкорився.
Тоді вона сказала:
— Руку — дістань. А механізм залиш у воді.
Пол витягнув руку, струсив із неї воду; не відводив погляду від металу у фонтані. Джессіка відламала стеблину рослини й тицьнула нею в смертоносну голку.
Шукач був мертвим.
