Прощення - Альош Штегер
Білий знову чухає правий бік і живіт. Роза вдивляється в нього.
— Адаме, все гаразд?
— Звісно, все добре. Пропоную зустрітися через годину-дві, мушу трохи відпочити.
Роза ще якийсь час пильно дивиться Білому в очі, а потім іде геть. Коли за Розою зачиняються двері, Білий зриває з себе сорочку та майку, штани. Заходить до ванної кімнати, вмикає світло. У дзеркалі помічає на своєму тілі відбитки значних розмірів. На кшталт опіків від великих щупалець, які наче оповили всього його.
Отець Кирилов
Наступного ранку Роза Портеро виходить із готелю; місто наче вимерло. Неділя. Сіра мжичка і вологий студень пробирають до кісток. Жінка спускається до Драви. Нечисленні перехожі. Одинокий кораблик тужливо похитується біля причалу, де розташувався бар. Роза перевіряє двері — замкнено, ніде нікого. Трохи далі — надувна куля з цьогорічною емблемою «Культурної столиці Європи». Куля здається Розі величезним м’ячем, на якому зображено незвичайний знак — ніби гвинт чи турбіна. Емблема щось дуже нагадує Розі, однак вона не може пригадати, що саме. Куля повільно крутиться. Роза закутується у свою шубу, перетинає безлюдну площу і прямує вгору. Два автомобілі, миготливе світло, десь далеко сигнал сирени швидкої допомоги. Два голуби щось дзьобають посередині перехрестя; вони здіймаються в повітря, коли автомобіль проїжджає повз них, потім сідають на землю і дзьобають собі далі. Сліди блювотини й сечі на снігу. Ліворуч — футбольний стадіон, іржаві ланцюги на погнутій огорожі. Що вище піднімається Роза, то більше хат і будинків з часів соціалізму. З одного лунає техно. Якась жінка штовхає перед собою возика, звідти чується крик. Роза намагається розгледіти в ньому дитину, та здається, що у візочку немає нічого, крім ковдри. У деренчливому візочку, який жінка байдуже штовхає по сніговій каші, їде голий крик. Трохи далі починається парк. Кілька собак гарчить, один утікає, зграя починає вити, витягнувши шиї у бік Піраміди. Від поривів вітру в повітрі кружляють сніжинки; краплини, що падають з обважнілих смерекових гілок, залишають на снігу коричневі сліди, і здається, ніби там хтось пролежав усю ніч. Роза повертається до готелю. Стукає у двері Білого. Мовчання. Вона лягає на ліжко у своїй кімнаті й дивиться в стелю.
Коли Білий її розбудив, був уже обід.
— Відколи це ти спиш в одязі та чоботях?
Роза випростовується в ліжку, поправляє волосся.
— Ти не прийшла на сніданок, отож я приніс кілька тостів, добре намащених нутеллою, і подвійну холодну розчинну каву.
Білий ставить перед Розою тацю. Роза нахиляється, принюхується, кривиться, та все ж п’є.
— Скільки років ти прожив у цьому місті? Тридцять? Я би померла вже через три місяці. Цього міста не існує, Адаме. Зранку я ходила на прогулянку. Тут нема жодної живої душі.
— Бо неділя. Для мариборців цей день порожній. Недільний обід, телевізор. Влітку люди їдуть за місто. А взимку скручуються в лялечки і чекають весни. Дехто перериває мертвеччину відвідинами місця, куди ми зараз підемо.
Роза запитально глипає на Білого і відкушує шматок тосту з нутеллою.
— До церкви, на службу, — усміхається Білий.
Великі двері кафедрального собору замкнені. Бічні також. І на площі Сломшека перед церквою безлюдно. За церквою блимає вивіска ресторану «Новий світ». Вулиця Поштова. Фасад Головної пошти, адміністрація університету, Мариборський театр.
— Це символічний центр і серце міста, — каже Білий. — Звідси можна побачити весь Марибор.
— Це серце потребує термінової пересадки і реанімації. Навіщо тобі серце без крові? — питає Роза.
Білий і Роза заходять через головний вхід. На зовнішній стіні золота табличка з написом «Мариборська архієпархія», поруч кілька просвердлених дірок.
Неонова вивіска «Blue night» не світиться, вона ледь тримається, кабелі звисають над підлогою, метляючись на протязі. Навстіж відчинені двері, що ведуть у двір праворуч. Перед собою вони бачать фургон із деревом, інструментами, різним дріб’язком. У приміщенні два чоловіки встановлюють диско-кулю. Ще один чоловік вішає велике дзеркало за барною стійкою. Всюди картон, обривки целофану, сміття.
— Хіба не тут ординаріат архієпархії? — питає Білий.
Чоловіки переглядаються. Один із них підходить до Білого, говорить зовсім тихо, ніби розповідає якусь таємницю.
— Раніше був, до того, як все сталося, тепер мусять віддати приміщення. Не тягнуть по грошах.
Білий озирається.
— А приміщення в центрі, де була адміністрація, теж здали в оренду?
— То зробили не церковники, а банки. Здали тому, хто запропонував найвигідніші умови. Ви знаєте, що нині робиться з кредитами? Якщо кредит не погасити, банки відберуть майно. Їм ще пощастило, що можуть утримувати собор. Ясно, що виникають запитання: кому вигідно орендувати церкву? Нібито був якийсь італійський кінопродюсер, якому церква підходила за висотою, і він хотів зробити тут кіностудію. Правда, я не знаю, я простий електрик. Собі вони залишили офіси «Карітаса» в кінці двору та кухню для бідних. Може, ще там попитайте.
Двоє безхатченків сидять на лавках посеред брудного витоптаного снігу. З пластянок парує суп. Скибки білого хліба на пластиковій таці поруч. Погляди жменьки осіб, які обідають стоячи. Щойно третя година, а вже починає темніти. Один безхатько натягнув поверх куртки білу футболку з червоним надписом «Т100». Інший обмотався шарфом футбольного клубу «Марибор».
Білий вітається. У відповідь невиразне бурмотіння. Якась стара кричить: «Може, ти теж голодна?» Від крику з найближчого даху злітають у повітря голуби. Роза Портеро зберігає спокій.
За дверима «Карітаса» довго ніхто не з’являється. Потім чутно, як скрегоче замок. У віконечку дверей вигулькує голова черниці. Жінка дуже низенька й дрібненька — ледь вища за дверну ручку.
— Добрий день, сестро, ми шукаємо Мефодія Кирилова, — каже ввічливо Білий.
— Кирилова нема. Хто ви такі?
— Мене звати Адам Білий. Ми з колегою з австрійського радіо дуже б хотіли зустрітися з отцем Кириловим.
— Отець Кирилов уже з рік не дає пресі жодних коментарів. Його тут нема, і я прошу йому не набридати.
— Ми не збираємося йому набридати, ми лише хочемо сказати кілька доброзичливих слів.
— Пане Білий, я ж сказала вам, що Кирилова тут нема. Прошу вас із повагою поставитися до його права на душевний спокій та приватність. Усе, що він мав сказати, давно вже вашим колегам сказав. Ви, журналісти, вже його допереслідувалися. Тепер він живе ізольовано, я не знаю де. Ви не отримаєте жодного коментаря. Гадаю, це все, чи не так? До побачення.
Засувка на дверному віконечку зачиняється, замок скрипнув раніше, ніж Білий встиг зібратися з наступним реченням.
Білий і Роза дивляться одне на одного.
— Das ist kein gutes Zeichen,[27] — каже тихо Роза.
— Ні, так не годиться, — бурмоче Білий. Він витягує з пальта скляночку з пігулками і ковтає одну.
— Сестра Магда — справжня змія, — кидає чоловік, що сидить на лавці біля дверей і жує шматок білого хліба. — Я назвав її Цербером, та це не допомогло. Вона не перестала кусатися. І на античній міфології не дуже знається.
— Так, я пам’ятаю їх більш відкритими, — каже Білий.
— Вони не погані. Просто як всі ксьондзи. Я не буду їх критикувати, доки вони щодня роздаватимуть теплу їжу. Аж перед тим, як сталася фінансова криза, вони
