Прощення - Альош Штегер
— Ти перебільшуєш, — відповідає Роза. — Думаю, тебе це особисто зачіпає, бо це твоє місто. Або принаймні колись було твоїм містом. Скільки ти тут не був? Шістнадцять років? Це місто більше не твоє, прийми це. Хоча мова не про це місто. Мовиться про більш доленосні речі. Якби справа була тільки в цьому місті, мене б тут не було, повір. Роза Портеро небагато вартує. Але все одно Рози Портеро було б шкода для марної справи. Ти кажеш, що це місто абсолютно байдуже. Мені здається, що тут усі грають в мікадо.
— Що ти маєш на увазі?
— Хто перший ворухнеться, той програв. Просто, ні? Але це ще не страшно.
— А що таке, по-твоєму, страшно?
— Страшно, що ти віриш тільки у свої мрії. А в те, що відчуваєш, узагалі не віриш, Білий. У твоїй голові є місце тільки для твоєї місії — і ні для чого більше. Іноді я про все це розмірковую. Моє викрадення, тижні, які я провела, замкнена в сирому, темному підвалі, те, що ти мене звільнив — замість того, щоб убити, а передусім те, що нас урешті зловили, однак залишили живими, — хіба у всьому цьому не занадто багато збігів, щоб це було схоже на правду? Чи ми з тобою не є просто інструментом чийогось, нам не відомого, плану? Такого продуманого плану, який, крім всього іншого, передбачає ще й руйнування його самого. Відповідно, для знищення того плану ми б мусили зробити саме те, що від нас вимагається й очікується! Можливо, ці очікування помилкові. Можливо, тобі слід було тоді мене вбити біля Балатону і стати священиком культу Близнюків? Адаме, ти коли-небудь думав про це? Можливо, так ти втратив єдиний ключ, який у тебе був, щоб викрити «Великого Орка»? Що нам тепер робити? Ми маємо ще три імені та трохи часу. Жоден з відвіданих нами членів «Великого Орка» не знав імен інших членів. Крім власника ресторану, який знав трохи більше половини. Що, якщо ніхто з решти трьох не знає, хто ті четверо, яких нам ще бракує? Що, якщо ми ніколи не знайдемо їх? «Великий Орк» незабаром дізнається, що його щупальця атакували, що він у небезпеці. Він буде захищатися, Адаме, і ти краще за мене знаєш, що він має силу, значно більшу за нашу. О, чорт!
Роза різко крутнула кермом. Автомобіль заносить, на мить здається, що він ось-ось злетить зі шляху, але на заледенілій дорозі його розвертає перпендикулярно — і він спиняється на пішохідному переході.
— Що це таке, чорт забирай? — шепоче зблідла Роза.
До шибки автомобіля притуляється морда величезної тварини. Паща з чорними зубами, довгий язик із тканини, в горлі стирчить людське обличчя; з пащі вистромлюються руки і розбризкують по автомобільному склу червону речовину, кетчуп чи щось схоже.
Чути регіт, зминання мішковини, хтось голосно реве. Величезна гусінь, вісім пар ніг з плавниками, і котрась із них раз по раз хвицає по крилу автомобіля. Гусінь повільно повзе через пішохідний перехід на інший бік, зникає за будинками.
— Це маскарадний костюм, незвично довгий костюм, зазвичай для двох осіб, але тут їх усередині більше, — сміється Білий.
— Мені геть не смішно, мені страшно, ще не вистачало, щоб я переїхала того черв’яка, — обурюється Роза і проводить тремтячою рукою по волоссю. Рани за вухом немає, хоча Білий міг заприсягтися, що ще півгодини тому її чітко бачив.
— Ненавиджу карнавал! — невдовзі озивається Роза.
— Та ж насправді нема жодної різниці. Все це запуст. Люди вдають, що вони інакші, ніж є насправді. У різному виконанні, звісно, — каже Білий і кладе свою ліву долоню на Розину праву, відчуваючи, яка вона напружена, як судомно стискає важіль перемикання передач.
Ззаду сигналить автомобіль.
— Fuck off! — кричить Білий. Роза дивиться на нього, вмикає першу передачу і кермує далі.
— На Кубі, крім нашої версії карнавалу, є ще один — літній карнавал. Проводиться після збору цукрового очерету. Mamarachos називається і походить з Африки.
— У чому різниця?
— Перш за все люди танцюють, п’ють і не одягають масок. Найбільший у Сантьяго.
— Чекай, ти колись наче казала, що твій батько із Сантьяго? — питає Білий.
— Я там виросла. Одного разу батько взяв мене з собою на карнавал. У вуличному натовпі я загубилася. Мене знайшли через кілька годин в якоїсь старої жінки. Мама мало не збожеволіла. Сказала, що старенька наді мною виконувала ритуал сантерії. Певно, я сиділа посеред її передпокою зовсім нерухомо. Навколо столу було викладене коло з квітів, фруктів та свічок. У руках я тримала ляльку, обмотану тонкою білою ниткою. Мені було чотири з половиною роки, але я нічого не пам’ятаю. Я би взагалі про це не знала, якби мені пізніше не розповіла мама. Після цієї події мама більше не хотіла залишатися на Кубі. Вона забрала нас із сестрою-близнючкою до своїх батьків у Ґрац. Через кілька місяців їй якось вдалося отримати документи для мого батька. Він приїхав, але не витримав. Через півроку повернувся. Більше я його ніколи не бачила і не чула про нього. Можливо, це такий своєрідний карнавальний підхід до виховання дітей: замаскуватися у власне зникнення, але мені це не подобається, Адаме. Такий карнавал справді мені не до вподоби.
У готелі до Білого та Рози підходять двоє чоловіків, які відрекомендовуються поліціянтами. Свист витиснутого повітря, коли вони в холі готелю сідають у старі фотелі, обтягнуті світло-сірим шкірозамінником. Фотелі хиткі й глибоко просідають під вагою тіл. Розі на мить здається, що шкірозамінник живий і повільно затягує її в себе, як болото.
— Нам потрібна певна інформація, пане Білий, — каже інспектор поліції Маус. — По-перше, мене цікавить, за якою адресою ви зараз зареєстровані.
— У Леобені, у Австрії. Я там уже чотири роки. До того я довго жив у Ґраці, — відповідає Білий, оглядаючи одяг обох поліцейських. Вони вбрані в подібні чорні куртки, джинси, схожі чорні туфлі. В очі впало, що обидва на ногах мають білі тенісні шкарпетки.
— А пані Портеро? — запитує інспектор Маус.
— Вона з Ґраца. Пані — журналістка. Працює на австрійському державному радіо. Я перекладаю і допомагаю їй у роботі. Я походжу з Марибора, але не живу тут уже більше п’ятнадцяти років. Пані Портеро робить репортаж про місто та «Культурну столицю Європи».
— Розумію, розумію, — каже інспектор Маус, задоволено киваючи. Тим часом його колега, якого Маус представив як свого помічника Ґроса, старанно нотує щось у нотатнику. Білий на мить дивується, коли Ґрос згортає нотатник і відкладає на стіл. На обкладинці напис «1980».
— Коли ви прибули до міста, пане Білий?
— Ми приїхали в середу ввечері, тобто три дні тому.
— А доки залишатиметеся?
— Напевно, до ранку середи. У кожному разі, ми б хотіли ще подивитися Андреасову прем’єру у вівторок увечері, «Війну і мир», — каже Білий.
— Мир, спокій, якби його було більше, пане Білий. А його нема. Ми всі тут хочемо миру та спокою, але як зачаровані робимо
