Прощення - Альош Штегер

— Чому?

— Йому тремтять руки. Він п’є набагато більше, аніж пив до війни з лісниками в Похор’ї. Він марить. У місті похмуро. Ті, хто вижив, хочуть забути про все, що сталося. Він надто багато говорить, його переповнює лють. У вищого керівництва є два варіанти: або його ліквідувати, або дати якусь роботу. Чоловік отримує призначення: відповідати за захід «Дід Мороз 45». Він наказує принести на площу Леніна в центрі Марибора багато ялинок та моху і створює прекрасний екстер’єр. Багатьом, але тільки не йому, сцена нагадує лісок, який оточував протитанковий яр. Зрештою, це його призначили відповідальним за подію «Дід Мороз 45», тож йому й вирішувати, що і як. Привезені дерева прикрашають: гірлянди, червоні ліхтарики, сніг. Під стовбурами стоять фігурки численних казкових персонажів — гномів, тітки Пехти[26] й інших. Це місце, куди двадцять четвертого грудня приведуть усіх дітей із міста й околиці. Велике хвилювання й піднесення. А тоді зареве мотор і задзвенять дзвіночки. Кулеметник прибуває до дітей. Замість оленів Діда Мороза тягне російський трактор. П’яний як чіп чоловік сидить одягнений у червоний костюм, довга біла борода з вати. Діти на нього дивляться широко розплющеними очима. Коли якась дитина сміється, він негайно дає ляпас. Якщо дитина задалеко, він направляє свою золоту палицю в неї й гукає: ра‑та-та-та! Я люблю Діда Мороза. Всі діти люблять Діда Мороза. Він нам роздає цукерки і розповідає про братерство між народами Югославії.

Губи Магди тремтять, очі аж вилазять з орбіт, металеві ручки е-метра впираються їй у живіт, жінка вигнулася луком, напружилася.

— Ох, ні, Діду Морозе, будь ласка, не їдь у гори. Я не знаю, мене нема в тому місці, але я його чітко бачу, він там. Дід Мороз обсипає нас цукерками, а тоді на своєму розхитаному возі їде за трактором у гори. Він завжди приїжджає з Похор’я. Де незаймані праліси. Де чиста вода. Де брили мармуру, де наше минуле. Він приїжджає з Похор’я в місто й обдаровує нас. А потім завжди повертається — туди, звідки прибув.

— Яка це гора?

— Піраміда. Він зажди зникає в Піраміді. Якось ми з татком побігли за ним. Раптом коло підніжжя гори з’явився отвір, і коли Дід Мороз зник усередині, гора за ним зачинилася. Ой, як я боюся за нашого Дідуся Мороза! Усередині, в горі, з ним може статися яке завгодно лихо. Піраміда — це його дім, — заспокоює мене татко, але ж я бачу, що й він боїться. Татко обманює. Насправді Дід Мороз мусить щоразу повертатися в Піраміду і там про нас, дітей, забуває. Я не хочу, щоб він нас забув. Я хочу, щоби він був з нами весь час! Та Дід Мороз приходить лише раз у рік, дає нам цукерки і ляпаси, а тоді зникає. Але як він живе там, серед черв’яків, глибоко під землею? Йому там не холодно? Йому там дають їсти?

Магда починає тремтіти.

— Усе гаразд, Магдо. Чи можеш розповісти щось про «Великого Орка»? — питає Білий.

Магда втупила погляд перед себе і дрижить.

— Магдо? — звертається Білий.

Магдою трусить сильніше.

— Великий Орк живе в печері під Пірамідою. Дід Мороз — його дитина. Отак, як ми усі — діти Діда Мороза, так і Дід Мороз — дитина Великого Орка. Великий Орк може прийти коли завгодно і куди завгодно, а Дід Мороз — тільки у свій протитанковий яр у лісочку. І до нас, дітей, на Новий рік. Приходить Дід Мороз, приходить Смерть, і штовхають нас у прірву.

— Де ця прірва?

— Усюди.

— Де «Великий Орк»?

— У Піраміді.

— У Піраміді, яка здіймається над містом?

— Усюди.

— Хто такий «Великий Орк»? — кричить Білий.

Усі. Ми всі — Великий Орк!

Ненавиджу карнавал

Роза Портеро й Адам Білий, скрип черевиків у напрямку автомайданчика. Роза бере Білого під лікоть. Від його піджака несе болотом, хоч надворі зима і піджак зовсім чистий.

— Ліворуч — цвинтар для тварин, — каже Білий. — Багато років тому про це писали всі газети. Землю звідси продавали як високоякісний перегній, особливо придатний для вирощування бонсай. Попередник Магди Орнік змушений був піти з посади директора. Шанувальникам бонсай не сподобалося, що для хатніх рослин їм продавали цвинтарну землю. Не знаю, що сталося з тим попередником. Швидше за все, нічого виняткового, просто змінив місце роботи. Це особливість цього міста. Воно занадто мале, щоб його мешканців можна було ізолювати. Якби діяло правило, узвичаєне у великих громадах: помилка — і ти вже поза грою, в Мариборі б вже нікого не лишилося. Навіть якщо всі знають, що хтось зробив щось протиправне, це знання тільки зміцнить становище того злочинця в суспільстві. Його негідні вчинки ще глибше пов’язують його зі злочинним середовищем. Перед тими людьми тобі не треба соромитися чи боятися, бо як мариборець ти знаєш, що вони такі ж, як і ти. Знаєш, із ким маєш справу. Схожий кінець має історія про кулеметника, що про нього говорила Магда. Я пам’ятаю його. Тоді я ще в молодших класах вчився. Його звільнили з посади Діда Мороза. Пізніше він був головним розповсюджувачем дитячої порнографії. Всі знали, чим він займається, але через своє минуле кулеметник був недоторканним. Коли він помер, на його похорон прийшло чи не найбільше людей в історії Марибора. Діда Мороза вулицями міста возили його ж старим трактором марки «Урсус». У відкритій труні. Довга біла борода покоїлася на грудях померлого. Вся наша школа в піонерській формі тримала почесну варту на головному мосту, коли труп кулеметника у супроводі поліційного духового оркестру з великими державними почестями несли до кладовища. Виглядало велично. Сімейний бізнес перейшов до його внуків ще кілька зим тому, коли він мусив відійти в тінь через скандал. Спочатку вони якийсь час сперечалися, хто з них буде Дідом Морозом. Виникали конфузні ситуації. Двадцять четвертого грудня обидва внуки вийшли на головну площу, переодягнені Дідами Морозами, і там на очах у всіх дітей сперечалися, котрий з них справжній. Імовірно, все б закінчилося зведенням родинних порахунків, якби не з’явилася виняткова можливість мирного врегулювання, спричинена політичним потеплінням у вісімдесятих. Мариборський Дід Мороз отримав молодшого брата — Санту Клауса, тож вони обидва й сьогодні відвідують місцеві дитячі садки та школи і лякають дітей.

Роза кермує мовчки. Білий збоку спостерігає за нею. Вона здається йому гарнішою, ніж будь-коли. Водночас його переповнює непереборне відчуття заборони, навіть опору. Ні, Білий добре знає, що ніколи не повинен мати стосунків з Розою. Бути з Розою стало б фатальною помилкою. Перед очима Білого — Розине тіло, що звивається від задоволення та болю, коли угорець вривається в неї. Сцена, як після сексу він залишає їй мітку — поріз за правим вухом.

— Я бачив, у тебе рана за правим вухом, — озивається Білий.

— Ніякої рани в мене нема, ти щось наплутав.

— Можливо, — каже Білий, чухаючи шию.

— Що ти хочеш, Білий? — нервово питає Роза.

— Я хочу врятувати це місто, Розо. Це мерзенне місто, яке не заслуговує на жоден порятунок. Знаєш, що страшно? Що в цьому місті можна падати безконечно низько. У кожному суспільстві є сітка для безпеки — як у цирку, в номері на трапеції. Десь невисоко над землею є сітка