Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук
Несподівано знизу долинуло:
— Гей! Ге-е-е-ей! Нагорі! Там хтось є?
Я обережно підступив до краю й запитав:
— Чого тобі?
Санта мене не почув і продовжував стогнати:
— А-а-а! Ге-е-ей! Ви мене чуєте?
— Чого кричиш? — запитав я голосніше.
Стогони припинилися.
— Ви мене витягуєте?
— Так, ми тебе витягуємо… ну, працюємо над цим.
— А можна трохи швидше? — звучав він якось геть зневірено.
— Не можна! — відрубав я, але тут-таки продовжив спокійніше: — Тобто я не можу. Я сам тебе не витягну.
— Ну будь ласка, швидше-е-е! — заскиглив він. — Я пісяти хочу!
Я ляснув долонями по стегнах:
— Та що ж з тобою таке…
Тієї миті Соня рвонула до невисокої огорожі, що по периметру огинала дах десятиповерхівки.
— СТОЯТИ! — гаркнув я, встигнувши схопити доньку за капюшон і відчуваючи, як серце вкривається крижаною кіркою.
— Я подивитися! — видираючись, запхинькала Соня. — Хочу подивитися, як він буде пісяти!
Я відтягнув її якнайдалі від краю будівлі.
— Не можна дивитися, як пісяє Дід Мороз! Тим паче в підвішеному стані! Це небезпечно! — Я не зовсім розумів, що говорю. — Стій тут і не рухайся. І щоб я тебе постійно бачив!
Сірого не було хвилин десять. Не так просто пояснити Романенкам, з якого дива їм потрібно відчиняти вікно та з морозного повітряного простору над подвір’ям затягувати до своєї кухні п’яного верескливого мужика в костюмі Санта-Клауса.
Зрештою нам усе вдалося: ми із Сірим підняли горе-альпініста повище, а Олег Романенко втягнув його до будинку.
Через кілька хвилин, сяк-так опорядившись, Дід Мороз і Снігуронька прийшли до мене перепрошувати. Я відчинив двері. Дід Мороз, не відриваючи погляду від підлоги, кашлянув.
— Ми можемо повернути гроші. — Він переступив з ноги на ногу. Снігурка штурхнула його ліктем. — Тобто ми повернемо гроші. По-любому.
— По-любому, — грізно моргнув я.
— Але якщо ви не цеє… як би, не сильно того… то ми готові спробувати ще раз…
У мене під лівою лопаткою заворушилося щось холодне — чи то страх, чи то бажання вбити кого-небудь. Я був саме в стані «сильно того», проте не міг пояснити це Дідусеві, оскільки поруч стояли Соня та Снігуронька.
— Що спробувати? — процідив я крізь зуби.
— Відіграти свято, — видихнув Санта й натужно посміхнувся.
Його посмішка мене доконала. Я роззявив рота, збираючись висловитися з приводу того, що думаю про нього самого та про його Снігуроньку, яка через розмазану туш і напіввідклеєні вії невимовно змахувала на повію, але тут Соня смикнула мене за холошу штанів:
— Тату, а він уже попісяв? — наче боялася, що опудало в костюмі Санта-Клауса, зайшовши до нашої квартири, засцить усе до дідькової матері.
Хвиля агресії спала.
— Ні, дякую. — Я поклав долоню на Сонину голівку, не зводячи очей із бороданя та Снігуроньки. — «Свято» й так вдалося — краще не вигадаєш. З Новим роком вас!
І захряснув двері.
Моя література
[уперше опубліковано в газеті «Літературна Україна», 2011]
1
Я ніколи не вчився. Абсолютно. Не виконував домашніх завдань з математики, натомість списуючи їх на очах у вчительки перед початком уроку, не зазубрював дат, імен і фактів, натомість підкоряючи серце історички розлогими узагальненнями та чітко аргументованою власною думкою з приводу тих чи тих історичних подій. Я вперто відмовлявся вчити напам’ять вірші українських світочів, під час декламування постійно затинаючись і підглядаючи в книжку. Ба більше, лише під дулом пістолета я погоджувався читати твори зі шкільної програми, а на уроках вигадував відповіді просто перед учителькою за кількома прочитаними рядками з хрестоматії.
Словом, у школі я не робив майже нічого, зате напрочуд багато читав. Щоправда, читав винятково пригодницьку та мандрівну літературу. Книги з моєї бібліотеки рідко потрапляли до списку творів для обов’язкового прочитання. Водночас вони серйозно розширювали мій світогляд і — відчутно — словниковий запас, що давало змогу замінити процес навчання процесом «динамічного викручування».
Власне, ця історія про один із найяскравіших епізодів мого шкільного вишколу та запеклу боротьбу між тими книжками, які я читав, і тими, які мене примушували читати.
2
Сподіваюся, ви зрозумієте мене правильно. Я люблю, я просто обожнюю літературу як суспільно-культурне явище. Проте я ненавиджу літературу як шкільний предмет.
Я ненавидів оті строго нормовані «домашні» твори на три, чотири, п’ять сторінок, які задавали писати вдома та які ламали хребти найупертішим бунтівникам, ущент випалюючи найменші зародки ініціативи та свободи думки.
— Так, дітки, — починала Надія Іванівна, моя незмінна вчителька з української літератури, суворо зиркаючи з-за лискучих фар своїх окулярів на 8-А клас, — хочу, щоб наступного тижня ви принесли мені твір на тему «Глибокі внутрішні переживання головних героїв роману “Собор” Олеся Гончара».
— Скіки сторінок? — голосно питав я.
— Ну, три… — відповідала Надія Іванівна, — або краще чотири.
— Фак, — стиха промовляв я, нарікаючи на те, що чергові двадцять-тридцять хвилин мого життя буде відверто змарновано.
Я ніколи не розумів і зараз не розумію, для чого ці твори. Для чого так мучити Олеся Гончара? Він не Фредерік Беґбедер, який виводить свої опуси п’яний і обкурений, забуваючи вписувати туди головні думки, й надсилає редакторам заляпані блювотинням чернетки. Все, що Олесь Терентійович хотів сказати у своїх творах, він уже сказав. Що — ну що?! — може додати до цього шмаркатий несформований школяр-неформал, у якого на написання глибокодумного твору є п’ять хвилин, бо за вікном уже чекає з футбольним м’ячем Дімон, який ніколи не писав тих творів, бо забивав на них болт, — і правильно, блін, робив!
Але я вмощувався за стіл, врубав на всю котушку музику й починав народжувати крізь сльози, мило й вазелін свої конгеніальні твори з української літератури.
За тиждень усілякі зау´чки та задроти, яким їхні конгеніальні творіння понаписували та вичитали батьки, хвалилися в зошитах рум’яними п’ятірками, а я, який за місяць прочитував книжок більше, ніж увесь клас за півроку, тягнув додому в кращому разі четвірку з трьома здоровенними мінусами.
Через це
