Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук

5

Наступного уроку Надія Іванівна залетіла до класу, мов куляста блискавка. Вона вся іскрилася, метала очима громовиці, стогнала й тупала ногами. Славетний 8-А, найкращий клас школи, нашорошено принишк.

— А-а-а-а-а! — репетувала наша вчителька з української літератури. — Ай-яй-яй! — волала вона. — Нелюди! Бузувіри!

Клас похнюплено мовчав.

— Гр-р-р! — рикала Надія Іванівна, жмакала наші контрольні й хапалася за голову. — Як?! Як ви могли?! Як цілий клас міг не прочитати твору?!

— Ми читали! — кричав у відповідь 8-А. — Ми всі читали! Ми все читали! Як ви таке можете говорити, Надіє Іванівно?!

Ми з Тьомиком кричали найголосніше. Ми завжди в такі моменти кричимо голосніше за всіх.

— О, нелюди! — не вгавала Надія Іванівна. — Ну як? Як?! Це ж Іван Франко! Це ж духовний провідник нації! О Боже, яка неповага!

— Ми читали! Ми всі читали, ми все читали! — не відступалися ми.

— Читали, кажете? — спитала Надія Іванівна таким тоном, що навіть ми з Тьомиком заткнулися. — Читали, кажете?! — повторила вона фальцетом, струснувши у повітрі пом’ятою пачкою тестових контрольних.

І тоді наша мила вчителька заходилася зачитувати нам наші редакції імені головного героя славетної Франкової повісті, по черзі зминаючи аркушики з контрольними.

Тут потрібно зазначити, що оскільки під час тестування до Ориськи по підказку зверталися з обох боків, і ззаду, і спереду, то інформація з текстом підказки пішла двома різними потоками, внаслідок чого вона, себто підказка, еволюціонувала двома абсолютно різними шляхами. Ті, хто передавав підказку передніми партами, більше уваги приділяли імені, а ті, хто переказував її задніми каналами на гальорку, зосереджувалися на прізвищі. Ситуацію ускладнювало те, що, по-перше, ніхто не міг розібрати, де в того головного героя закінчується ім’я, а де починається прізвище, по-друге, ніхто взагалі нічого не міг розібрати. Ну, самі подумайте, коли ви почуєте ім’я Бенедьо, хай навіть промовлене гучно, за нормальних обставин, навряд чи ви одразу повірите, що почули правильно, що вже говорити про екстремальні умови під час підлої незапланованої контрольної, де ми мали від десяти до п’ятнадцяти секунд, аби добути відповідь і записати її на аркушику. Пташине прізвище того Бенедя також не сприяло належному й безпечному транспортуванню підказки. Навіть коли хтось і отримував правильне ім’я — Бенедьо, — він, не читавши твору, не міг у таке повірити.

«Нє, ну хіба такі імена бувають? — мізкував 8-А. — Це ж Франко, це ж духовний провідник нації. Бенедьо — що це за ім’я? То, мабуть, ті козли на крайньому ряді щось недочули й усе переплутали, а ім’я насправді… насправді…» І кожен добирав бідоласі Синиці нове ім’я із власних запасів, таке, щоби найближче пасувало тому Бенеді. Зрозуміло, що, дібравши ім’я, розумник ділився далі вже своєю версією, будучи непохитно впевненим у її правильності.

Результат Надія Іванівна зачитувала нам із придихом та зі сльозами на очах:

— Бенедикт, Бенедин, Бенедар, Веніамін і, о Боже, — у цьому місці наша вчителька хапалася за серце, — Вілен! Ви чуєте? Вілен! Хтось написав Вілен! Я навіть не хочу знати, хто це зробив, іроди!

Ненабагато кращою була ситуація із прізвищем.

— Синюк, Синьо, Беньо, Бенюк, Лисиця, — плачучи, перераховувала Надія Іванівна. — Нелюди! — схлипувала вона. — Це ж Франко, це ж духовний провідник нації…

Тьомик, наприклад, ім’я майже вгадав, а от із прізвищем (до нас підказка йшла «нижнім» каналом) не пощастило. Чувак нашкрябав: «Бенедя Баняк» (відчуваєте згубний вплив імені?). А в тих районах, де два розділені потоки інформації зійшлися (це десь на середніх партах третього ряду), взагалі траплялися екзотичні перли, як-от Ваня Синько, Веніамін Синяк і дуже колоритне Вован Саньок.

— Ми читали… ми все читали… — уже якось зовсім тихо попискував мій друзяка.

А втім, мене то все не стосувалося, бо особисто я на запитання, як звали головного героя повісті «Борислав сміється», пішов шляхом найменшого опору й написав відповідь: «Борислав»… Я був незвичайною дитиною. Унікумом.

Після тієї феєричної контрольної уроки літератури знову нагадували морський бій, однак винятково Гравелінську битву, де 8-А виступав у ролі «непереможної» іспанської Армади, а Надія Іванівна була англійським адміралом Френсісом Дрейком.

6

Менш як за два тижні весь 8-А, і я зокрема, завчив «Борислав сміється» заледве не напам’ять.

Ельвіра

[уперше опубліковано в збірці «Волонтери. Мобілізація добра», 2015]

1

Для Ельвіри війна почалася на Миколая, коли мінометний снаряд убив її матір, що поралася біля кролів. До того часу дівчина наче не помічала, що світ довкола неї тріщить по швах. Причина, з одного боку, крилася в тому, що протягом перших шести місяців війни (до утворення котла під Іловайськом) її село жодного разу не потрапило під обстріл; з іншого — у самій Ельвірі Мовчан. Лікарі називали це рецисивним кататонічним синдромом, ховаючи за незрозумілим діагнозом чи то беззубу неспроможність, чи то банальне небажання вникнути в суть її проблем і допомогти; односельчани ж — навіть ті, хто знав про діагноз і про шість тижнів, проведених у неврологічному диспансері Донецька протягом літа 2012-го, — просто вважали Ельвіру надто сором’язливою й тихою.

Ельвіра не була слабоумною. Вона закінчила 2011-го загальноосвітню школу із середнім балом, цілком достатнім, щоби подати документи до якогось із університетів Донецька чи Маріуполя. Втім, продовжувати навчання їй заборонили. Точніше — лікарі не радили вступати до університету, як завжди пересипаючи рекомендації купою малозрозумілих слів і термінів: «Надмірні розумові й нервові навантаження можуть перевищити компенсаторні здібності організму, що призведе до непередбачуваної реакції, нервового зриву і — майже напевно — незворотного загострення психічного розладу». Бла-бла-бла. Ельвіра з усіх боків була нормальною, от тільки іноді «провалювалась» чи, як казала її мама, «відлітала». Таке випадало раз чи двічі на тиждень, подеколи частіше, особливо якщо дівчина перестрівала в селі незнайомого чоловіка: Ельвіра присідала, складала руки на колінах і поринала в лише їй відомі світи, фокусуючи осклянілий погляд на невидимій точці за метр від свого носа. У такі моменти вона ставала неначе восковою, перетворювалась на наповнену порожнечею пластикову ляльку, яку можна як завгодно вигинати, смикати за волосся й навіть різати по живому, не боячись, що вона закричить. Спливло десять років відтоді, як її батько-тиран, який бив дружину так нещадно й часто, що ребра не встигали зростатись, устряв у якусь халепу у Волновасі і, ховаючись від правосуддя, утік до Росії, але періодичні ступори