Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук

Бойовики вперше з’явилися в Заможному — невеликому селищі, що розкинулося на правому березі Кальміусу приблизно посередині між Маріуполем і Тельмановим, — 23 серпня 2014-го, за день до того, як дві колони російських танків і самохідних артилерійських установок зі щойно зішкрябаними серійними номерами, але з російськими триколорами, що нахабно майоріли на броньованих баштах, перетнули кордон на півдні Донецької області й зайняли плацдарм перед Новоазовськом. Кілька чоловіків у формі без розпізнавальних знаків, без головних уборів і в затоптаних кросівках приїхали ґрунтовою дорогою з боку Гранітного. Приїхали на 5,7-літровому сріблястому «Lexus LX 570», безперечно, краденому, оскільки ні зовнішній вигляд ополченців, ні манера триматися та розмовляти не відповідали класу позашляховика. І попри те що протягом наступних тижнів від Маріуполя постійно долинав розкотистий відгомін артилерійських залпів, а Михайло Микитович, хрещений батько Ельвіри, який проживав у сусідньому із Заможним Павлополі, одного дня приніс похресниці та її матері масивний, із гострими рваними краями осколок фугасного снаряда, що його знайшов на своєму полі за півкілометра на північ від Талаківки, Ельвіра не розуміла або вдавала, ніби не розуміє, що довкола триває війна.

Насправді смерть зазирнула до їхніх вікон на три дні раніше — у вівторок, 16 грудня.

Неподалік Заможного — на дорозі, яка вела до залізничного переїзду перед селищем Кальчик, — стояв блокпост української армії. Мабуть, по ньому й стріляли. Молотили цілий день з ділянки Свободного та Приморського, унаслідок чого півдесятка мінометних снарядів приземлилися на території Заможного.

Через лагідну вдачу й незмінну готовність допомогти Ельвіру Мовчан у селі називали божою дитиною. Бог, певно, справді піклується про своїх дітей, бо з двох 120-міліметрових фугасно-осколкових мін, які впали на город і подвір’я біля одноповерхового будинку Мовчанів, жодна не вибухнула. Пізно ввечері, коли обстріл припинився, Ельвіра вийшла на вулицю й по черзі відсторонено роздивилася продовгуваті фугаси, чиє сталеве хвостове оперення кумедно стирчало із землі. На першому товстим червоним маркером було старанно виведено «ЗА ДНР!». Трохи нижче, кривими та значно меншими літерами хтось дописав: «и за одессу». На другому красувався напис «НА КИЕВ!». Зранку приїхав Михайло Микитович. Розуміючи, що саперів чекати не варто, самотужки витягнув снаряди, відвіз їх на пляж і скинув у Кальміус.

Але навіть після такого випадку Ельвіра продовжила займатися буденними справами.

У п’ятницю 19 грудня дівчина, як завше, прокинулася пізно — мати не дорікала, навіть якщо донька спала до одинадцятої. Ельвіра сердилася на себе, що вставала так пізно, але нічого не могла із собою вдіяти: засинала вона важко, під ранок, і ніяка сила не могла підняти її з ліжка о сьомій, коли мама бралася поратися по господарству. Єдине полегшення: взимку совість дошкуляла менше, оскільки роботи майже не було. Перш ніж усвідомити, що саме її розбудило, дівчина сягнула рукою під подушку та ближче до узголів’я намацала товсту зимову шкарпетку, до не можу напхану цукерками — під тонкими пальцями зашурхотіли блискучі обгортки. Гостинець від Миколая. Чи то пак від мами. Ельвіра всміхнулась, але її усмішка стоншилася, щойно дівчина відчула подих крижаного вітру й рвучко сіла в ліжку. Обидва вікна її спальні стояли без шиб — холодний вітер розгулював кімнатою, а підлогу біля підвіконня, неначе свіжим снігом, засипало дрібними скалками. Лише зараз відчувши, що заклало вуха, Ельвіра встала, надягнула на нічну сорочку пуховик і вийшла на вулицю. Подвір’я було завалене шматками дощок і уламками шиферу, сусідка з хати через дорогу махала їй руками та щось відчайдушно кричала, проте Ельвіра нічого не чула. Вона дивилася на те місце, де ще вчора ввечері стояли клітки з кроликами. Ані кролів, ані кліток не було, замість них у землі чорніла півтораметрова вирва. Ельвіра, шукаючи, але не кличучи матір, повільно обійшла будинок, хоча вже знала, що нікого не знайде. Вона була тиха й боялася чоловіків, та аж ніяк не слабоумна. Біля північної стіни будинку Ельвіра натрапила на почорнілий від крові, ще теплий клапоть в’язаної жилетки, в якій її мама ставала до роботи.

Цікаво було б почути, що сказали б лікарі з Донецька, які заборонили Ельвірі вступати до університету, про «нервові навантаження» та «компенсаторні здібності організму», тому що після злощасного обстрілу Ельвіра не «провалилась» і не «відлетіла». Вона зайшла додому, зібрала найнеобхідніше, вдягнула все найтепліше та спокійно попростувала дорогою на захід — у бік, протилежний тому, звідки прилітали снаряди.

2

— Вам… допомога… потрібна?

Молодший лейтенант Мітя Нагорняк, позивний — Пухлий, зрозумів, що м’ясо можна не дожовувати — шматок чи так, чи так стане поперек горла.

— Що? — хлопець підвівся.

— Я хочу допомогти, — низько схиливши голову, повторила дівчина. Від страху зустрітися поглядом з кимось із чоловіків її животом прокочувалися судоми.

Пухлий зблід. Дівчину трусило так, що він ледве розбирав слова.

— Йди геть, — давлячись, наказав він.

Але вона не йшла.

— Я буду вам допомагати. Просто так — як волонтерка, — тихо, не піднімаючи очей, але водночас із твердою, неначе мармур, і якоюсь потойбічно-відчайдушною наполегливістю повторила дівчина. — Я можу…

— ВАЛИ НА ХРІН ЗВІДСИ! — вибухнув Пухлий. Він намагався говорити суворо, та його голос зірвався і зрадливо задеренчав. Зуби клацнули від люті й нервового збудження.

Дівчина не ворухнулася. Набравши в груди повітря й до болю напруживши м’язи живота, вона неймовірним зусиллям угамувала тремтіння. По тому ще півхвилини збиралася на силі, щоб заговорити знову, і весь цей час не дихала, побоюючись, що найменший порух може роздратувати офіцера, який нависнув над нею. Зрештою вона продовжила, хоч голови не підвела:

— Я можу прати вам білизну, готуватиму вам їсти, якщо хочете, я навіть ходитиму в розвідку, вони не займатимуть мене, от побачите, я…

На словах «готуватиму вам їсти» круглі щоки Міті Нагорняка, завдяки яким його й прозвали Пухлим, посіріли, наче грозові хмари над висушеним спекою степом.

— ПІШЛА НА ХРІН, КУРВА! — Молодий офіцер зірвав з плеча автомат і спрямував ствол на дівчину. Чорна цівка застигла на відстані тридцяти сантиметрів від худого тіла.

На той момент у бліндажі за блокпостом № 18, окрім Пухлого, перебувало четверо бійців ЗСУ. Всі четверо обідали. Найближче до виходу сидів Паша Білаш, позивний — Бізон, стокілограмовий бритоголовий чолов’яга, колишній офіцер спецпідрозділу «Беркут», який за рік до розгону студентів на Євромайдані звільнився з МВС і пішов рядовим контрактником в армію. Нібито через те, що