Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук
— Це хто? — з нотками легкої настороженості в голосі поцікавилася Соня.
Я якось умить скис, зрозумівши, що сюрприз обламався. А за мить узагалі скулився, уявивши, що буде, якщо трос обірветься, і Дід Мороз, вивергаючи із себе вереск і лайку, подолає відстань, яка відділяє його від землі.
— Це Дід Мороз, Соню.
— А чому він тут?
— Це він до тебе… — «курва, срака, бляха», — прилетів.
Донька спершу підозріливо зиркнула на мене — чи не обманюю, — а тоді ковзнула прискіпливим поглядом по будинку, порахувала поверхи:
— Але ж ми на восьмому живемо.
— Знаю, Соню, знаю, — сумно сказав я.
Дід Мороз продовжував гойдатися, горлаючи непристойності, і, коли пролітав достатньо близько, стукати чоботом у вікна квартири п’ятого поверху. От тільки вікна залишалися темними. Я наморщив лоба, пригадуючи, чия це квартира. Іванющенків. Вони на свята поїхали з міста, отже, впустити горе-альпініста було нікому.
Я опустив голову. Біля дверей під’їзду стояла Снігуронька з розмальованими щоками, неприродно білою косою та химерною конструкцією на голові, що звіддаля нагадувала американський авіаносець CVN-77 «Джордж Буш», а зблизька виявилася зсунутим на потилицю кокошником. Снігуронька нервово курила — обличчя здавалося блідішим за косу — і притискала до вуха мобілку. Побачивши нас, упізнала мене, замахала руками.
— Чому він там висить? — налетів я на неї.
— Тому що наливають, — закотила очі.
— Що? — не зрозумів я.
— Ви в нас не перший за сьогодні, — схлипнула Снігурка. — Шостий виїзд, якщо бути точним. І в усіх квартирах наливали. Скрізь. Ось він і зірвався під вечір.
Я хотів запитати, а я тут до чого, але промовчав. Натомість задер голову та знову втупився в Санта-Клауса, який, розкинувши руки, ширяв на висоті п’ятнадцять метрів над землею. «Курва!»
— У нього мізки є? — тицьнув пальцем у відморозка. — Чи вони теж із вати?!
— Є, — впевнено відповіла Снігурка. — Якби не було, він би не причепив страховку, і зараз ви з донькою, — вона криво всміхнулася Соні, — зішкрібали б Дідуся з асфальту.
Мій борлак смикнувся. Перед очима промайнула описана Снігуркою картина: дід-морозячі мізки, що підсихають на примороженому асфальті, навколо — забризкані кров’ю іграшки з дід-морозячого мішка, а потім — швидка, міліція, мигалки, допити. І певна річ, вечірній дзвінок від Олени з Німеччини… Цікаво, що Соня розповіла б мамі? Оце так Новий рік! Оце свято! Грохнули Діда Мороза! Завалили, мамо! На очах у всього будинку! Такого ні в кого в групі не було! Тато-піарник постарався.
Я почувався дещо розфокусованим (хоча кого я обманюю: я нетямився з люті), проте розумів, що зараз не час з’ясовувати стосунки із заплаканою Снігуркою та що першорядне завдання — стягнути Діда Мороза з орбіти. От тільки я не уявляв, як це зробити. Як на зло, думки неначе воском залило. Через хвилину, не згенерувавши жодної путньої ідеї, вирішив зателефонувати Сірому — своєму другові дитинства, що мешкав у сусідньому під’їзді. Він точно щось вигадає. Дочекавшись, коли Сірий відповість, я чемно попросив його вийти на балкон і неупереджено оцінити ситуацію.
— Твою мать! — не зміг приховати захоплення Сірий.
— Зніміть мене! — завив Санта, почувши неподалік себе чийсь голос.
— Сірий, легше, будь ласка, стеж за мовленням, — попросив я. — Зі мною Соня.
Угледівши мене біля під’їзду, Сірий вирубив телефон і, склавши руки трубочкою, загорлав — напевно, вирішив, що так я краще його чутиму:
— Чувак, що це?!
— Це Дід Мороз! Чи ти сам не бачиш?
Сєрьога мешкав на шостому поверсі й дивився на підвішеного догори дриґом скелелаза в новорічному костюмі майже в упор — із відстані не більше ніж п’ять метрів.
— Якого хріна він там робить?!
— Сірий, тут Соня! Я ж просив!
— Окей, тоді скажи мені, БУДЬ ЛАСКА, — виправився Сергій, — ЯКОГО ХРІНА ВІН ТАМ РОБИТЬ?!
— Він повинен був залізти до мене через вікно. Це сюрприз такий… мав бути…
Сірий співчутливо оглянув тіло, що теліпалося на мотузці.
— То якого біса він біля п’ятого бовтається? Ти ж на восьмому живеш!
Мені починав уриватися терпець.
— Я тому й подзвонив, бляха-муха, — стримуючи злість, що так і рвалася з горла, закричав я. — Допоможеш його на восьмий затягнути?
Сірий покрутив пальцем біля скроні, після чого його кудлата голова зникла — пішов одягатися.
За п’ять хвилин ми із Сонею та Сірим стояли на даху десятиповерхівки, біля примітивної металевої конструкції, обплетеної альпіністськими вузлами та обвішаної страхувальними карабінами. Натягнута, немов струна, нейлонова мотузка вгризалася в бетонний парапет і різко йшла донизу. Ніяких пристосувань для підняття тіла не було. Схоже, Дід Мороз спускався мотузкою, залазив до квартири через балкон чи вікно, дарував дітям щастя, після чого пішки — сходами — повертався по амуніцію. Повернення на дах мотузкою технологія свята не передбачала.
— Твою мать, — сказав Сергій.
Вибору не було. Поплювавши на долоні, ми із Сірим узялися тягти. Мотузка вислизала, врізалася в руки, обпікала холодом. Промучившись хвилину, ми роздерли до крові шкіру на долонях і не підняли Діда Мороза навіть на метр. Важкий кабан попався.
— Діла не буде. Так ми його не витягнемо. — Сірий, скривившись, тупився в закривавлені долоні.
— Може, викликати пожежників? — запропонував я.
— Можна, — погодився Сірий. — Думаю, до Різдва приїдуть.
— Тоді що?
— Я піду до Романенків на шостому, вони начебто вдома, і попрошу відчинити вікно на кухні. Ми підтягнемо цей мішок із лайном, а вони за ногу засунуть його до квартири.
— Чудовий план! — сказав я, уявляючи, як Романенки зрадіють.
Сірий побіг домовлятися з Романенками, а ми із Сонею залишилися чекати на даху. Я намагався не дивитися доньці в очі, міркуючи про те, як розтлумачити їй перипетії сьогоднішнього дня. «Розумієш, Соню, Дід Мороз летів із
