Срібний трон - Клайв Стейплз Льюїс
– Отакої! – сказав Трясогуз, потираючи руки. – Ти тільки подивися – до чого серйозні хлопці! Якщо вже вони мене не напоумлять, виходить, я невиправний. Ні, усе так – все це мені тільки на користь. Ой, а он той, з вусами, як у моржа, – сміхота та й годі! А он той…
– Ану, вставайте! – наказав ватажок землюків.
Робити було нічого, і наші мандрівники підвелися і взялися за руки. У такі хвилини завжди хочеться відчути руку друга. Землюки ж оточили їх з усіх боків і стояли, переступаючи з ноги на ногу, а точніше, з лапки на лапку; лапи в них були великі й м’які, в кого з десятьма пальцями, в кого з дванадцятьма, а в кого й того більше.
– Кроком руш! – скомандував доглядач, і вони пішли.
На чолі процесії простував найвищий троль. Він ніс довгу жердину з величезною кулею на кінці. З кулі лилося холодне мерхле світло. У цьому безрадісному світлі наші герої розгледіли, що опинилися у справжнісінькій печері. Її нерівне склепіння набувало найнеймовірніших обрисів, утворюючи тисячі вигадливих фігур, а кам’яна підлога йшла дедалі глибше і глибше. Джил мало не зомліла: вона боялась темряви, а підземель і поготів. Вони йшли і йшли, а печера ставала щораз нижчою й нижчою, поки нарешті троль зі світильником не став убік, а інші тролі (крім найменших), нахилившись, пірнули по черзі в невелику чорну шпарину – і тут Джил стало зовсім не під силу.
– Я не полізу туди! Ні, не можу! Ні за що! – впиралася вона.
Землюки на це нічого не сказали, а лише опустили списи й направили їх на неї.
– Спокійно, Поул, – закликав її Трясогуз. – Великі тролі навряд чи полізли б у цю щілину. Отже, далі вона ширша. І потім, знаєш, чим хороші підземелля? Тут не страшний дощ.
– Та зрозумій ти, я просто не можу! – скаржилася Джил, глитаючи сльози.
– А як мені було там, на краю прірви, пам’ятаєш, Поул? – нагадав Бяклі. – Іди вперед, Трясогузе! Джил за тобою, а я піду останнім.
– Гаразд, – погодився простоквак і опустився на всі чотири. – Поул, чіпляйся за мої п’яти, а ти, Бяклі, за її. І тоді нам усім буде легше.
– Легше?! – здійнялася Джил, але все ж присіла навпочіпки й поповзла, допомагаючи собі ліктями.
Місце було і справді кошмарне. Повзти доводилося на животі, й важко сказати, як довго це тривало… може, хвилин п’ять, а може, й тридцять п’ять. А ще тут було дуже спекотно і парко. Джил задихалася. Аж ось нарешті вдалині з’явилося сіре світло, і хід розсунувся вгору і вшир. І незабаром змоклі, брудні, змучені, вони опинилися в печері, та такій величезній, що спершу навіть не зрозуміли, що це печера. Її наповнювало якесь сіре сяйво й незвичайний світильник землюків більше не був потрібен. Від цього сяйва хилило на сон. Під ногами слалося щось м’яке, схоже на мох. А ще тут росли якісь рослини, а може, то були й не рослини – важко сказати. Але їх було багато. І були вони високі та гіллясті, немов дерева, але пухкі і в’ялі, як гриби. І на ліс це не було схоже, бо ці дерева – не дерева, не знаю, як їх і назвати, росли рідко, як у парку. І світло (зеленувато-сіре) йшло, напевно, від них та від моху, але було воно слабким і не сягало склепіння печери.
Тепер бранців вели тихим, якимось сонним залом. Тут панувала атмосфера щемливого смутку, але не безрадісного та безнадійного, а тихого та світлого, неначе сумна музика.
Дорогою вони побачили безліч незнайомих звірів. Ті лежали нерухомо, і Джил не могла зрозуміти, чи то вони сплять, чи то неживі. Були вони, головним чином, драконоподібні та кажаноподібні – навіть Трясогуз бачив таких уперше.
– А вони що, тут і водяться? – звернувся Бяклі до доглядача. Той, здавалося, дуже здивувався, що з ним заговорили, але відповів:
– Ні, всі ці звірі з Білого світу. А до нас, у Темне королівство, вони потрапили через печери та тріщини. Багато хто сюди спускається, та мало хто повертається під сонце. Кажуть, коли настане кінець світу, вони прокинуться.
І його рот замкнувся, як скринька, і в печері настала цілковита тиша і безгомінь. Босі ноги тролів ступали глибоким мохом цілком безшумно. Не було чутно нічого: ні дзюрчання води, ні шуму вітерцю, ні співу птахів, ні навіть дихання цих незвичайних істот.
За кілька годин ходу вони опинилися біля кам’яного муру і через невисокий хід у ньому пройшли в іншу печеру. На щастя, цей хід був не такий вузький, як попередній, і Джил навіть не довелося нахилятися. Нова печера була менша – довга і вузька, вона нагадувала галерею собору. У ній, витягнувшись майже у всю її довжину, спав якийсь величезний чоловік. Він був набагато більший будь-якого з велетнів, та зовнішністю своєю не був схожий на велетня – риси обличчя його були красиві та шляхетні, а під білосніжною бородою до пояса тихо здіймалися й опускалася могутні груди. На нього падало, причому ніхто не знав звідки, чисте і сріблясте світло.
– Хто це? – запитав Трясогуз.
Досі всі так довго мовчали, ні пари з вуст, що Джил навіть здивувалася, звідки у нього стало духу.
– Це старий дідусь Час. Колись він був королем у Білому світі, – сказав доглядач. – А тепер він провалився в Темне королівство, спить і бачить сни про все, що відбувається у Білому світі. Сюди багато хто провалюється, та мало хто повертається нагору, під сонце. Кажуть, що він прокинеться, коли настане кінець світу…
Із цієї печери вони пройшли в наступну, потім ще в одну і ще, і ще, і ще… Вони переходили з печери в печеру, і Джил давно збилася з ліку. І кожна печера перебувала глибше за попередню, тож вони весь час опускалися – тепер від однієї думки про глибину й товщу землі над головою ставало млосно. Нарешті вони дійшли до такої печери, перед якою доглядач знову велів запалити безрадісний ліхтар. І вони увійшли в печеру таку велику й темну, що в ній нічого не можна було розгледіти – тільки прямо під ногами світлішала піщана смужка та йшла під дзеркало води. Там, біля пристані, стояв кораблик без щогли й вітрил, але з безліччю весел.
