Срібний трон - Клайв Стейплз Льюїс
– У цьому віці вони такі славні лялі, – сказала одна велетка інший. – Як подумаєш, навіть шкода стає…
Бяклі та Трясогуз теж старалися щосили, та в дівчаток такі хитрощі виходять куди краще, ніж у хлопчиків. Та навіть у хлопчаків це виходить краще, ніж у простокваків. А за обідом сталося таке, від чого всім трьом якнайшвидше захотілося дременути з цього замку. Обідали вони у великій залі за окремим маленьким столиком біля каміна. А в двадцяти кроках від них за величезним столом бенкетували шестеро старезних велетнів і велеток похилого віку. Вони так гомоніли, і голоси їхні долинали з такої височини, що діти незабаром звикли до цього й уже не помічали, як не помічаєте і ви гудки машин та дзвін трамваїв за вікном. Їли діти холодну відварну оленину – страву, яку Джил раніше ніколи не куштувала, і вона їй припала до смаку. Аж раптом до них обернувся Трясогуз і обличчя його настільки зблідло, що цю блідість можна було розгледіти навіть крізь болотний від природи колір його обличчя. Він прошепотів:
– Не їжте більше ні шматочка.
– А що трапилося? – запитали тихо діти.
– Хіба ви не чули, про що щойно говорили велетні? Один сказав: «Яке ніжне м’ясо у цього оленя!» А інший зауважив: «Виходить, він був брехуном, цей олень». «Чому?» – здивувався перший. «А тому, – відповів йому другий, – що, кажуть, як його зловили, він просився: „Не вбивайте мене! Я не смачний. Я дуже твердий“».
Якусь хвилину у Джил в голові ніяк не вкладався весь страшний зміст цих слів, та коли очі в Бяклі від жаху округлилися і він видушив: «Виходить, ми їмо розумного оленя!» – до неї нарешті дійшло.
Звичайно, слова ці подіяли на них по-різному. Оскільки Джил у цьому світі була вперше, то їй просто стало шкода бідного оленя, і вона про велетнів, які вбили його, подумала, що вони все-таки безсердечні. Бяклі ж бував у цьому світі колись і дружив принаймні з одним таким звіром, тому, почувши про це, він жахнувся, як жахнулися б і ви, почувши про вбивство. А ось Трясогузу (як всякий простоквак, він народився в Нарнії) стало гидко – його знудило, як знудило б і вас, дізнайся ви, що їсте чоловічину.
– Ми накликали на себе гнів Аслана, – сказав він. – Ось що буває, якщо не дотримуєшся заповітних знаків. Напевно, тепер над нами тяжіє прокляття. Ах, якщо б можна було взяти і встромити собі в серце цього ножа!
І поступово навіть Джил уже дивилася на події очима простоквака. Як би там не було, а до їжі ніхто з них більше не торкнувся. А тільки-но їм здалося, що небезпеки немає, вони навшпиньки вийшли із зали. А час наближався до тієї години, коли вони надумали втікати, от вони дедалі більше й більше непокоїлися – тинялися коридорами й чекали, поки все стихне. А велетні пообіді ще довго сиділи за столом, і один лисий велетень розповідав якусь історію. А коли все це закінчилося, наші мандрівники кинулися в кухню. Але там досі було багато велетнів, принаймні в посудомийні, де вони мили посуд і прибирали. Справжньою мукою було чекати, допоки велетні-кухарчата закінчать порядкувати і, по черзі витерши руки, підуть собі геть. Нарешті в приміщенні залишилася лише одна стара велетка. Вона все товклася, все поралася, щось терла, щось шкребла… і врешті-решт наші мандрівники з жахом зрозуміли, що вона нікуди і не збирається йти.
– Ну, милі, – звернулася вона до них. – Ось начебто і все. А чи не попити нам чаю? Поставимо чайник, вода скоро закипить, і ми з вами поп’ємо справжнього чаю по-велетеньськи. А я поки… кхе-кхе… перепочину. Ви ж будьте слухняні дітки, сходіть у посудомийню й перевірте, чи відчинені задні двері.
– Еге ж, відчинені, – повідомив їй Бяклі.
– От і добре. Я завжди залишаю їх відчиненими. Для кицьки.
З цими словами вона всілася на стілець і суто по-велетськи закинула ноги на інший.
– А здрімну-но я, мабуть, – солодко позіхнула велетка. – Тільки б ці кляті мисливці не заявилися занадто рано.
Коли вони почули слово «здрімну», то настрій у них різко поліпшився, але, коли вона згадала слова «мисливці» і «заявилися», він знову впав.
– А коли вони зазвичай повертаються? – запитала Джил.
– Хто його знає, завжди по-різному, – знизала плечима велетка. – Ну, от що, мої милі, ідіть собі і… щоб тихо, як мишки…
Вони відійшли в дальній кут кухні й готові були прошмигнути в посудомийню, та велетка сіла, розплющила очі й давай відганяти муху.
– Не треба поспішати, поки вона не закуняє велетенським сном, – прошепотів Бяклі. – Інакше можна все зіпсувати.
Тому вони скупчилися, притулившись одне до одного, у кутку кухні, вичікуючи і спостерігаючи. Від думки, що мисливці можуть повернутися будь-якої миті, ставало моторошно. А ця велетка була якась неспокійна – може, що наснилося. Щоразу, коли їм здавалося, що вона нарешті заснула, велетка починала підозріло вовтузитися.
«Це нестерпно», – подумала Джил і, щоб відволіктися, стала оглядатися на різні боки. Прямо перед нею стояв чистий широкий стіл. На ньому були два глибоких дека для пирогів, а поряд із ними лежала розгорнута книжка. Звичайно ж, це були велетенські дека, і Джил подумала, що вона прекрасно могла б лягти в один із них.
