Срібний трон - Клайв Стейплз Льюїс
– Чи не занадто сувору участь ви їм приготували? – не стримався Бяклі.
– До чого ж ти тямущий, отроче! – вигукнув лицар. – Клянуся честю, мені не спало це й на думку! Однак, ти, певно, маєш рацію…
І лише на коротку, найкоротшу мить затьмарилося його обличчя. Але враз прояснилося, і він знову вибухнув сміхом.
– Але що це ми все про погане та про погане! Досить сумувати! Ви лише уявіть собі, як ці там, нагорі, поспішають у своїх справах і ні сном ні духом не відають, що під їхніми мирними полями і підлогами, варто лише копнути, га-га, причаїлася величезна армія, яка тільки й чекає на сигнал, аби вдарити по них з-під землі, мов тисячі гейзерів! А вони – га-га! – навіть не підозрюють! Та від спогаду про це вони самі порвуть боки з реготу – потім, коли буде вже пізно!
– Не бачу нічого смішного, – спалахнула Джил. – Упевнена, ви станете злосливим тираном та деспотом.
– Та звідки ви взяли? – здивувався лицар, досі сміючись, і поплескав її по голові, якось зовсім не по-доброму. – Може, маленька панночка досвідчена у великій політиці? Вам нема чого лякатися, пані. Коли я стану правити цією країною, то буду у всьому радитися з моєю пані, яка стане моєю королевою. Її слово буде для мене законом навіть тоді, коли моє слово буде законом для людей, яких ми підкоримо.
– Там, звідки я сюди потрапила, – дошкульно зауважила Джил, відчуваючи, що її неприязнь до принца зростає з кожною хвилиною, – чоловіків, якими попихають їхні дружини, не поважають. Їх називають слиньками та нікчемами!
– Коли в панночки з’явиться власний чоловік, вона буде дивитися на речі зовсім інакше, вже я вас запевняю, – сказав лицар, очевидно, вважаючи це дуже кумедним. – Та моя пані – інша справа. Я неабияк радий жити за її вказівкою. Вона вже врятувала мене від тисячі напастей. Жодна мати не дбає стільки про свою дитину, як її королівська величність дбають про мене. Ось, наприклад, при всіх своїх справах і клопотах вона виїжджає зі мною у Білий світ, щоб мої очі звикали до світла сонця. У такому випадку я повинен виїжджати в обладунках і з опущеним забралом, щоб ніхто не бачив мого обличчя, і я не повинен ні з ким вступати в розмову. Тому що завдяки своєму чарівному мистецтву вона дізналася, що, коли таке станеться, то мені ніколи не позбутися злих чар. Ну, хіба ця пані не гідна всілякого преклоніння!
– Та вже й справді – пані, схоже, хоч куди, – сказав Трясогуз з такою інтонацією, що в ці слова вкладався протилежний зміст.
До кінця вечері було ще далеко, а теревені принца всім уже приїлися. А Трясогуз усе думав: «Треба б дізнатися, яку насправді гру затіяла відьма з цим простаком». Бяклі ж подумав: «Він, без сумніву, велика дитина, цей принц, раз так причепився до її спідниці. Точніше, він просто бовдур». А ось що подумала Джил: «Він такий самовдоволений дурень, яких світ не бачив, до того ж закоханий у самого себе свинтус».
Та після вечері настрій лицаря змінився. Більше він не сміявся.
– Друзі, – звернувся він. – Ось-ось настане ця моя година… мені так соромно, що ви побачите таке, і все ж я таки боюся залишатися сам… Скоро прийдуть мене прив’язувати он до того крісла. Однак – на жаль! – це сумна необхідність, тому що, судячи із розповідей, у божевіллі я страшний – ламаю все, що попадеться під руку…
– Послухайте, – сказав Бяклі, – певна річ, мені страшенно шкода, що ви зачаровані. Але скажіть, що буде з нами, коли прийдуть вас прив’язати? Адже нас збиралися відправити в темницю. А нам не дуже до вподоби всі ці темні місця. Ми б краще залишилися тут, поки вам не стане краще… будь ласка.
– А що, слушна думка! – погодився лицар. – Так уже склалося, що в мою недобру годину зі мною ніхто не наважується залишатися, окрім, зрозуміло, самої королеви. Вона так печеться про мою честь, що не потерпить, щоб сторонні вуха почули, яку нісенітницю я верзу в нападі безумства. Тож переконати тролів, які прислуговують мені, буде нелегко, та я спробую. Ось, здається, я вже чую їхні тихі кроки на сходах. Ідіть у ці двері – вони ведуть до інших моїх палат. Залишайтеся там і чекайте. Коли мене розв’яжуть, я прийду по вас. Або, якщо побажаєте, повертайтеся і сідайте поруч зі мною.
Вони пройшли туди, куди він указав, і вийшли з палати через двері, які відчиненими ще не бачили. І ці двері вели (приємно було відзначити) не в темряву, а в освітлений коридор.
Відчиняючи різні двері, вони знайшли за однією з них воду, щоб умитися (саме те, що їм конче було потрібно) і навіть дзеркало.
– А він не запропонував нам перед вечерею помити руки, – обурилася Джил, витираючи личко. – Самозакоханий егоїст!
– Що робитимемо – повернемося до принца і подивимося на дію чар чи залишимося тут? – запитав Бяклі.
– Я за те, аби залишитися, – сказала Джил. – Уже краще цього не бачити.
Та водночас її брала цікавість.
– Ні, треба повернутися, – заперечив Трясогуз. – Ми зможемо дещо дізнатися, а нам потрібно знати якомога більше. Не здивуюся, якщо ця королева насправді відьма й нам ворог. А ці землюки, тільки-но нас побачать… коротше, від них нічого доброго чекати не доводиться. Тут, як ніде, нам загрожують брехня та небезпека, зрада і чаклунство. Тож треба бути напоготові.
Вони повернулися і тихенько прочинили двері.
– Усе гаразд, – прошепотів Бяклі, даючи знати, що ніяких землюків там немає. Тоді вони увійшли до зали, де раніше вечеряли.
Тепер парадні двері були замкнені, приховуючи полог, крізь який вони ввійшли першого разу. Лицар сидів на чудернацькому срібному троні, прив’язаний у багатьох місцях: за коліна, за щиколотки, за лікті, а також були прив’язані зап’ястки рук та тулуб. На лобі його виступив піт, а обличчя скривила мука.
– Заходьте, друзі, – звернувся він, побачивши, хто прийшов. – Напад ще не розпочався. І прошу не шуміти: я сказав цьому допитливому, настирливому камергеру, що ви спите. А зараз…
