Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

— Все одно не вбивай його, Сильвестре, — благальним голосом попросив Олесь.

— Ваша воля, сеньйоре, — сказав Сильвестр, і потягнув індіянина до трапу, виволік його нагору, кинув біля поручнів. — Смердючий виплодок сельви! Убивати вас мало! Бережіться його, сеньйоре! Апіака вбивають навіть тих, хто дарує їм життя. — І зник у своєму моторному відсіку.

Індіянин лежав безвільний, зіщулений, уважно стежив очима за Олесем. Він збагнув, що смерть поминула його, але вся його істота ще була напоєна жахом. Він ждав, насторожено ждав, як поведеться з ним білий рятівник. Він ще ненавидів його і водночас уже відчував дивний потяг до нього.

Потім він почав підводитись. Обережно, повільно, не спускаючи погляду з Олеся. Сперся на лікоть, підняв голову. Мабуть, йому забракло сил, і він знову припав грудьми до палуби.

Олесь підхопив його за плечі.

— Вставай! Вставай!

Індіянин кволо випростався, простягнув поперед себе праву руку, поклав її Олесеві на плече.

— Білолиций брате, — прошепотів він, через силу підбираючи іспанські слова. — Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе. Син Ганкаура не вбивати тебе.

Він зробив незвичний ритуальний жест: провів долонею по шиї і швидким рухом зірвав із себе важке намисто з іклів ягуара.

— Син Ганкаура дарувати своєму білолицьому братові. — Він простягнув талісман Олесеві, потім підняв догори обидві руки, щось швидко пробурмотів і, обережно задкуючи, ніби боячись образити Олеся, посунув до борту.

— Ау тен! — закричав він раптом у веселому захваті, його чорні очі спалахнули вогнем, і він, ще раз звівши догори руки, стрибнув у воду.

Олесь завмер біля борту. “Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе”. Він зрозумів, хто врятував йому життя. Але ріка загубить його. Нащо він стрибнув у воду? Нещасний хлопець!

На правій долоні Олеся лежало важке, біле намисто.

У цю мить до нього підійшли батько, Бунч і Самсонов. Виявляється, звідкись уже встигли про все довідатися. Від Сильвестра, чи що? Батько був стривожений.

— Ти кого відпустив? І де ти взагалі був так довго? Ми вже хотіли зчиняти тривогу.

Довелося все розповісти: про каюту Фернандо, про його брезентове ліжко, горішки, незвичайні на смак, і як потім він, Олесь, ковтнув якоїсь гидкої рідини, якоїсь джерельної води духа Кахуньї, чи як він там зветься?.. Йому стало погано… І більше він нічого не знає. Де Фернандо, він теж не знає. Мабуть, утік з корабля, злякався індіян.

— Боюся, що він утік саме до індіян, — буркнув Бунч.

— Якби я знав, я б його застрелив! — зі злістю мовив Ілля Григорович. — Цей негідник відв’язав нашого рятівного човна і поплив до берега. Я бачив: пливе і ще сміється зухвало. Я йому гукаю: куди ви, сеньйоре? А він тільки іклами блиснув.

Всі гуртом рушили до капітанської будки, розповіли про пригоду сеньйорові Пабло. Той насупився.

— Я давно не довіряв цьому пройдисвітові, - мовив він, і велике стерно без його міцних рук крутнулося в один, потім в другий бік, доки капітан знову не перехопив його. — Нащо він замкнув вашого сеньйора? Ось що мене насторожує найбільше, ось у чому загадка. Замкнув і втік. І саме тут з’явився отой клятий вилюдок з берега, щоб попсувати мого “Голіафа”. — Старий скорботно зітхнув, похитав головою. — Чує моє серце біду, сеньйори.

Неприступні береги, ледь зримі в нічному мороці, мовчазно пропливали мимо. Обминаючи нуртовиння, кораблик ішов попід самою стіною тропічного лісу.

Заворожений таємничістю ночі, Олесь спинився біля борту. Велетенські дерева, що скидалися на страхітливих велетнів, простягали над водою віти. Хвилинами здавалось, що суденце ось-ось зачепиться об них бортом. Але старий Пабло вміло тримав у руках штурвал. “Голіаф” із незвичайною вправністю обминав затоплені корчі й невеликі обплетені ліанами острівці.

Під тентом точилася тиха розмова.

— Нас переслідують, — говорив професор.

— Ото ж воно й є, - підтакував Бунч, з кректінням вмощуючись у своєму гамаку. — Переслідують і цькують. Це вже не романтика, а міжнародний скандал.

Його обірвав Самсонов. йому особисто справа зовсім не уявлялась такою загрозливою.

— Друзі мої, ви забуваєте, що ми виконуємо мирну, наукову роботу. Крім того, ми взяли на себе важку рятувальну місію. Ви гадаєте, уряд Батіса не розуміє цього?

Але професор, здавалось, був настроєний набато песимістичніше, ніж раніше. Осяяний кволим світлом ліхтаря, він схилив на груди голову і, підперши підборіддя рукою, промовив:

— Ми потрапили в саме пекло. У мене є підозра, що ці дикуни давненько чекали на нас. Треба шукати надійних друзів, інакше всі наші добрі наміри розлетяться на порох, і ми нічого не досягнемо.

— Ми просто загинемо, — мовив похмуро Бунч.

Всі можливі страхи вже поглинули його душу. Йому все це набридло, якась чортівня, а не подорож!

— Але нас захищає Організація Об’єднаних Націй. Ми маємо її мандат, — став заспокоювати не так Бунча, як себе самого Василь Іванович. — Можливо, ми потрапили в зону проживання якогось войовничого племені, це так. А втім, тут мусить бути влада, поліція, на першій же станції чи в порту я заявлю протест.

— Яка станція? Який протест? — втрутився в розмову запальний Самсонов і став чимдуж розгойдувати свій гамак, мовби йому кортіло таким чином розрядити свою тривогу. — Давайте спробуємо відновити весь перебіг подій. Спершу нас спробували зупинити, так би мовити, лобовою атакою. Штурм не вдався, обстріл теж. Дійшло до прямої стрілянини, в якій наш мужній і досить вправний стрілець Сильвестр завдав першої поразки нападникам. Тоді було зроблено спробу