Червона зона - Артем Чапай
Урочище Кожум'яки – як слiпа кишка, без наскрiзного проходу, зусiбiч оточене крутими пагорбами. Стiна i справдi йшла високо над нами. Це була не та, секторальна стiна, що роздiляє двi червонi зони, а бастiон фортецi – зеленої зони. Знизу я не бачив блеквотерiв, та з одного лиш вигляду стiни було зрозумiло, що її ретельно охороняють. Я подумав, що лише кiлька тижнiв тому йшов повз цю саму стiну з протилежного боку, спускаючись на Контрактову площу Андрiївським узвозом. Але тут, з боку червоної зони, не влаштовують на стiнi виставок картин i фотографiй. Тут вона утикана напiвiржавими вiд часу метровими шипами, мiж вiстрями яких висять мотки рiжучої стрiчки.До пишних будинкiв тулилися саморобнi прибудови, халупи розростались i вгору по схилу, але їхня лiнiя рiзко обривалася метрiв за двадцять вiд стiни.
– А що, пiд саму стiну будувати не можна? – запитав я Умiду.
– Нє-а. Типу, смуга зачистки. I заходити туди теж – не приведи боже. Май на увазi. Штраф – черга з автомату без попередження.
Я з сумнiвом вдивився в її обличчя:
– Розводиш?
– Та нi, – вона насупилась. – Мiсяцiв два тому дитину вбили. Що ти на мене так дивишся? Це бляки таке антитерористичне правило ввели.
Ми пробиралися мiж дощаних прибудов, що тулилися до колись шикарних будинкiв. Був один з перших теплих весняних днiв, бiльшiсть мешканцiв суперсламу вiдчинили навстiж вiкна, i з них лунали музика, дитячий галас, сварливе верещання, п'янi вигуки. Будинки нуворишiв по вiнця заповнили арники, й там, де колись жила сiм'я жирiкiв iз трьох чи п'яти осiб, тепер скупчувалось кiлькадесят арникiв.
– Тепер тут немає нi каналiзацiї, нi води, треба носити бутильовану з базару, – розповiдала Умiда. – I електрику не проведено. Стоять дизельнi генератори на дахах, i це мiж пагорбiв. Тому таке важке повiтря. Звiдси навiть Метробуд смiття не вивозить, бо неможливо проїхати вантажiвкою в цi нетрi. Люди самi виносять, що можуть, до виходу з урочища.
У дворику однiєї з прибудов плечиста i приземкувата, з широким тазом, майже квадратна жiнка рокiв шiстдесяти п'яти чи сiмдесяти розвiшувала дитячий одяг на мотузку, намотану на шиї двох невеличких карiатид. Жiнка була у в'язаній кофтi з довгим тонким ворсом, вiд чого в сонячному промiннi свiтилася, ніби мала нiмб навколо квадратного тулуба. З-пiд темно-коричневої спiдницi нижче колiн виднiли свiтло-коричневi грубі колготи, що сповзали на чоловiчi чорнi черевики. Ноги жiнки вiд вiку вигинались у колiнах назовнi. Губами вона затискала прищiпки, й крiзь них стара мугикала, раз по раз нахиляючись до тазика з одягом. Вона дiставала кожну сорочку чи штанцi окремо, стрiпувала їх i вiшала рiч на мотузку. Цiкаво, це одяг її онукiв? Чи вона заробляє пранням? Жiнка дiстала з рота останню прищiпку, й виявилося, що голос у неї молодий та чистий. Якби не дивитися, можна подумати, що спiває дiвчина, а не квадратна бабуся:
Мамо моя, ти вже стара,
А я весела, молода,
Я жити хочу, я люблю -
Мамо, не лай доню свою!
Голос пронизував наскрiзь, ніби пучок голок.
Жiнка працювала спиною до нас і нас не бачила.
Менi згадався популярний виконавець гангста-шансону, якого часто крутили в «Точцi G», нiчному клубi на Новобiличах. Гангста-шансоньє хрипко, зате гучно волав у динамiк. У вiдеоклiпi, що транслювали в залi, виконавець робив пафоснi жести руками з закiльцьованими пальцями на тлi стiни з написом-графiтi Get Rich Or Die Trying. На плечах татуювання тигра та дракона. Гангста-шансоньє виконував стару класику на кшталт «Голуби летят над нашей зоной» чи «Я раньше жил в трущобах городских» та новiшi пiснi про D-зони та суворе життя у сламах. Його слухали переважно в червонiй зонi, проте сам виконавець, якого я не ризикну назвати спiваком, народився, вирiс i робив кар'єру в зеленiй зоні, носив товстий золотий ланцюг на шиї й лiтав броньованим гелiкоптером.
Я почав фантазувати, як повернусь у зелену зону та зв'яжусь iз друзями, що працюють у шоу-бiзнесi, як ми знайдемо цю бабусю з урочища Кожум'яки, зробимо запис її чистого проникливого голосу та розкрутимо в мас-медiа, щоб жiнка змогла вибратися зi сламiв i переїхати в зелену зону.
R-10
– А хочеш, покажу мiсце, де нашi пiдiрвали стiну? – запитала Умiда, коли ми вийшли з урочища.
– Давай.
– Треба тiльки пройти Житнiй ринок, нам на Контрактову. А потiм можемо пiти до мене, я неподалiк живу. З батьком i ще купою народу! – вона пiдняла палець i тихо засмiялася.
Житнiй ринок був як океан. Зайшов – i тебе понесло хвилями натовпу.
– Шанхай! – крикнув я у вухо Умiдi.
– Тримайся! – вона взяла мене за руку й потягла за собою.
Завдяки тому, що Умiда була така маленька, вона легко проходила крiзь натовп, тут i там пiрнаючи мiж людей чи прослизаючи повз тканину торгового намету. А я мiцно тримався за її тонку долоню, щоб не вiдстати й не загубитися. Ми не могли говорити, бо крики продавцiв мiшались iз гуркотом i пронизливими сигналами машин, якi тут-таки сунули повiльнiше за пiшоходiв, i море людей обтiкало кожне авто, розступаючись перед переднiм бампером i змикаючись за заднiм. Часом вiдкривалося блiдо-блакитне над вихлопами небо, мiсцями ми надовго заходили в пiвтемряву полотняного коридора щiльно поставлених наметiв. Базар заполонив усю площу, вiд старого критого ринку пiд увiгнутим навскiсною дугою дахом – i аж до автостанцiї навпроти. Торгували на Верхньому й Нижньому Валах i мiж ними, залишаючи для проїзду машин мiнiмум мiсця.
Ми хвилин сорок iшли крiзь бурю торгового натовпу, просуваючись повiльно й зигзагами. Одного разу Умiда послизнулася, переступаючи ящик, заповнений напiвзогнилим капустяним листям уперемiш iз пакувальним пластиком. Я пiдтримав її за спину пiд лопатками, не випускаючи долонi, тож ми опинилися майже в обiймах одне одного, вона зi смiхом прокричала щось менi у вухо, я не почув, усмiхнувся i закивав, Умiда примружила очi, вони іскрились, вона вiдвернулась i потягла мене далi. Долоня, якою я стискав руку Умiди, давно спiтнiла, проте я тримав її й далi. Освiтлення мiнялося, коли ми заходили пiд намети рiзних кольорiв, я дивився ззаду на її смолянисто-чорне волосся й худеньку спину, обтягнуту джинсовою курточкою, часом вона повертала голову до мене й усмiхалася, говорити ми не могли.
Коли ми пройшли метрiв сiмсот за сорок хвилин, натовп дещо порiдшав. Умiда показала назад:
– Уявляєш, а колись базар вмiщався
