Червона зона - Артем Чапай
Але я не хотів скиглити.
Я йшов поряд з Умiдою й непевно усмiхався. Вона запропонувала цю прогулянку з дружнiх мiркувань, щоб я не почувався самотнiм i непотрiбним – чи тут щось бiльше? Роман знав про нашу вилазку й нiяк не реагував. Якi у них з Умiдою стосунки – я так i не змiг визначити. Проте з'ясувалося, що недружнiсть Романа до мене була хибним першим враженням. Вiн просто не говорив зайвого. Я жив у його кiмнатi кiлька тижнiв, ми перетиналися не щодня, але й тодi Роман лише кивав i питав, чи менi нічого не треба.
Умiда наче не знала, що казати. Мовчанка затяглася.
Над купами смiття, пригрiтi сонцем, з'явилися першi соннi мухи, вони були велетенськi й лiтали ліниво.
– От тiльки цi мухи, – сказав я Умiдi, вiдмахуючись. – I постiйний запах смiття та каналiзацiї.
Блiн, що я говорю? Такi речi треба ввiчливо не помiчати.
– Це ще нiчого, – вiдказала Умiда. – Влiтку на смiттi з'являться оси.
Нам довелося протиснутися мiж стiною та кiлькома припаркованими машинами, тож якийсь час ми йшли поруч боком. Повернувши голову, я дивився на неї у профiль. Вона навiть не була гарна. Мене радше вабила її спокiйна впевненiсть, якої менi бракувало. Я вже знав, що Умiда старша за мене.
й було двадцять сiм, а менi – тiльки двадцять три.
– А тепер подивiться праворуч, зараз ви побачите секторальне КПП Iндустрiальний мiст, – усмiхнувшись менi, махнула рукою Умiда.
Мій сумнів зник: стiна, що роздiляла сектори, йшла по колишньому хайвею. З лiвого боку перпендикулярно пiд стiну з пагорба в яр спускалася дорога, забита машинами, скільки було видно до верху пагорба. Над дорогою текли пасма сiрих вихлопiв.
КПП, розташоване пiд колишнiм мостом, нагадувало фортецю. Над мостом, поверх стiни, стояла кiлькаповерхова метало-бетонна будiвля, що могла вмiстити, на око, з пiвтисячi блеквотерiв. Пiд мостом, у бiк перпендикулярної дороги, КПП розширювалося, нависаючи над полотном квадратною бетонною лiтерою П. На в'їздi встановлено металевi ворота, що пiднiмалися й опускалися для кожного авто. Коли проїжджала чергова машина, металева воротина рiзко падала позад неї. Через це навколо лунав неритмiчний брязкiт.
– Бляки звiдти в червону зону не виходять, – показала вгору Умiда. – Коли ти заїжджаєш пiд оте П, бачиш? – то ти на їхнiй територiї, дiєш за їхнiми правилами, весь час пiд прицiлом. У них там цiла вiйськова база.
Нам знов довелося протискатися крiзь ряди машин у заторi, щоб перейти дорогу. Авто стояли щiльно, але мiж ними, тручись колiнами об бампери, шастали пiшоходи. Далi йшли чотири смуги для транспорту, який пройшов КПП з протилежного боку, й тут треба було розраховувати вiдстань i бiгти, бо з цього боку затору не було, лише з чотирьох ворiт зрiдка вискакували машини й одразу розганялися. Добре, хоч розбита дорога вповiльнювала їх.
– Зараз! – крикнула Умiда.
Повз нас проторохтiв порожнiй тягач, вона схопила мене за лiву руку й потягла. У мене солодко защемiло в животi, я перебирав ватяними ногами.
Коли ми перебiгли, Умiда одразу вiдпустила мене, а я йшов i намагався нi до чого не торкнутися лiвою рукою, щоб довше збереглося вiдчуття її маленької долонi й тонких пальцiв.
По той бiк стояли в черзi люди, якi проходили через КПП пiшки. Пiшоходи заходили по одному в розсувнi непрозорi дверi. Вони чекали перед дверима не в одну лiнiю, а видовженим натовпом, щiльно один до одного, так нiби ближча вiдстань до розсувних дверей наближувала час, коли вони нарештi їх проминуть. Ми проштовхалися між людьми, якi з тихим бурчанням розступилися для нас, пiдозрюючи, що ми можемо влiзти в чергу.
– Вiза мiж секторами червоної зони не потрiбна, це тобi не в зелену зону з червоної потрапити, – сказала Умiда, коли ми пройшли. – Тут у багатьох навiть ай-дi немає, бо їх дорого виробити, а якщо не робиш вiзу в зелену зону, то в червонiй, раптом що, можна й без документiв прожити. Як ти. Та й КПП можна пройти без ай-дi. Твiй документ – рогiвка ока й вiдбитки пальцiв. Тому в принципi ти теж мiг би потрапити в iнший сектор.
– Якби не одне але, – сказав я.
– Так, якби не одне але.
– До речi, вiн живий.
– Живий?
– Той бляк. Я його не вбив.
Умiда мовчки глянула на мене.
– Менi брат написав.
– Це ж добре.
Вона усмiхнулась.
– Тепер я можу розповiсти, – сказав я. – Хочеш?
Умiда ледь кивнула.
– По-дебiльному вийшло. Ми з батьком iшли пiзно ввечерi, на площi бабуся продавала котики. Ну, вербовi гiлочки. Це була Вербна недiля. Мабуть, у бабусі закiнчилася вiза чи що, словом, на неї налетiв той блеквотер. А мiй батько, вiн завжди мене вчив, що найбiльше мудацтво, яке може зробити чоловiк – це вдарити жiнку. Не знаю, звiдки це в нього, але вiн постiйно повторював це нам iз братом у дитинствi. А тепер бляк штовхнув бабусю, i я побачив, що батько справдi в це вiрить. Вiн вискочив наперед i стрибнув мiж нею i бляком, вони щось кричали один одному, а я вже бiг туди ж, аби нас було двоє проти блеквотера, i тут бляк замахнувся, типу вдарити тата шокером, я схопив залiзну хрiнь з купи будiвельного мотлоху, треба ж було, щоб то виявилась арматурина, ну й тицьнув бляка куди бачив. Влучив якраз мiж бронею на грудях i заборолом шолома, десь по шиї, пiшла кров, вiн упав, а ми втекли.
Умiда мовчала, ми повiльно йшли поруч.
Перед моїми очима постала мокра вiд холодного нудного дощу чорна брукiвка Старобульварного узвозу, якою вона була того вечора. Було темно, ми з батьком верталися в бік дому. Пiднялися на Турецький мiст iз каньйону й далi, тяжко дихаючи, сунули вгору на площу Вiрменський ринок. Узвiз загинався лiворуч, i вздовж тротуару по лiвому боцi йшла висока кам'яна стiна, вкрита вічнозеленим плющем, тож площу не вiдразу побачиш. Та ще й темно.
Я
