Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Червона зона - Артем Чапай

Червона зона - Артем Чапай

Читаємо онлайн Червона зона - Артем Чапай
тодi вiд холоду давно хотiв у туалет, i тому з силою тупав ногами на ходу, дивлячись, куди би краще вiдiйти в тiнь.

Далi все пiшло швидше, нiж я встигав думати. Повернувши за вигин вулицi, я побачив двi постатi. Маленька худа бабуся згиналася над плетеним кошиком, прикриваючи руками гiлочки, над нею стояв масивний чоловiк у чорнiй формi, й цiєї митi вiн штовхнув її, здається, не сильно, але мiй батько стрибнув до них. Я на той час уже притримував себе рукою між ногами, так хотiв у туалет, батько викрикував матюки, блеквотер кричав на нього, вони не штовхалися, просто стояли й кричали один одному в обличчя, крiзь забороло блякiвського чорного шолома, бабуся позад батька збирала похапцем гiлочки, й тут на слово «фашист» блеквотер пiдняв шокер, а я просто хотiв, щоб усе скiнчилося чимшвидше, дуже хотiв в туалет, а найшвидше було розштовхнути їх в рiзнi боки, потiм розберуться, я схопив у темрявi що бачив, хто ж знав, що у блякiв така недосконала броня. Було так темно.

Умiда сказала щось, я не розчув i примружився вiд сонця, коли повернувся до неї.

– Кажу, добре, що вiн живий. Повернешся в зелену зону.

– Ага, вже, – хмикнув я. – Все одно я напав на блеквотера при виконаннi. Вони кажуть, ми мали доповiсти про зловживання, але не втручатись.

– Умгу, класно влаштовано, – сказала Умiда. – Якщо ти нападаєш на бляка – ти нападаєш на весь устрiй. А якщо бляк нападає на тебе – нападає не устрiй, а окреме зловживання.

Я подивився праворуч i вгору, ми досi йшли повз бетонно-сiру секторальну стiну, й по її верху за рiжучою стрiчкою ходили двоє блякiв з автоматами. Чорнi фiгури чiтко вирiзнялися на тлi синьо-сiрого безхмарного неба, затягнутого iмлою смогу.

– I це при тому, що вони вважаються приватними пiдрядниками, – сказала Умiда й засмiялася рiзким неприємним смiхом. – Раптом що, то вибачайте, винного звiльнено. Можемо навiть з iншою фiрмою укласти договiр. А менеджмент усе одно нi за що не вiдповiдає. Блiн, – Умiда махнула рукою в бiк стiни, – i вони вiдгородили нас iще й за нашi грошi. Оце й усе, на що йдуть податки. Замiсть шкiл, чи лiкарень, чи пенсiй – блеквотери, стiни й D-зони.

– Хiба в червонiй зонi платять податки?

– Та їх просто закладають у цiни на все, що ми купуємо, i зрештою всi потоки сходяться на кiлькасот концернiв iз зеленої зони.

– Ти де цього набралася? – розсмiявся я.

– Проста арниця, так? – огризнулась Умiда.

Вона зупинилась i знизу вгору дивилась на мене, стиснувши зуби. Я теж мусив зупинитись i часто клiпав, дивлячись їй в очi.

– Вибач, просто…

– Але, мабуть, так, вiд Ромки Цюцюри, звичайно, – вже спокiйнiше сказала вона, замислившись. – А той вiд свого батька. Та й вiд мого батька, вони з Валерiєм, татом Ромки, давнi друзi.

– У вас там цiла велика родина, – я розвiв руками.

Умiда засмiялась:

– А iнакше в червонiй зонi й не виживеш.

Я закусив верхню губу, й вона похапцем додала:

– Схоже, тепер i ти в цiй родинi.

– Живу на шиї Романа, роботу – й ту вiн менi знайшов.

– Це ж нормально, – сказала Умiда.

Ще й закохуюсь у його дiвчину, подумав я. Ми так i стояли одне навпроти одного, вона маленька, дивлячись угору, я – дивлячись униз. Повз мене по вузькому узбiччю мiж дорогою й будинком просунулась дебела тiтка середнього вiку, вона щось пробурчала i по дотичнiй штовхнула мене пiтним тiлом, я заточився в бiк Умiди, але втримався, не притулився до неї. Тільки затамував подих на видиху.

– Ходiмо далi? – сказала Умiда. I після паузи: – Але добре, що ти не вбив того бляка. До речi, я тобi все одно довiряю, – зi смiхом сказала вона.

Щоб не дивитися весь час на неї, я перевiв погляд на дев'ятиповерхiвку попереду. Ще один багатоповерховий слам. У половинi вiкон вибитi шибки, над кiлькома порожнiми отворами на сьомому поверсi йшла вгору по бетоннiй стiнi чорна пляма сажi вiд давньої пожежi, з кiлькох iнших вiкон звисали тонкi матраци, вивiшенi на сонце.

– Ти питав, чого я працюю на драг-трафiкантiв, якi крадуть лiки, – озвалась Умiда. – Чи тiльки через грошi. Розповiсти?

Я кивнув.

– Давай присядемо десь.

Вона показала пiд стiну дев'ятиповерхiвки з сонячного боку, будинок стояв на кiлька метрiв далi за iншi вiд дороги, можна було сiсти й не займати прохiд. Ми взяли з купи будiвельного сміття два невеликi шматки гiпсокартону, пiдклали їх пiд себе й сiли, притулившись до стiни. Я вiдчув спиною, що бетон iще не прогрiвся, стiна була холодна, зате сонце пригрiвало нашi ноги, плечi та голови. Перед нами їздили машини та ходили люди, за дорогою була секторальна стiна, на якiй звiдси не було видно блякiв. Праворуч у двадцяти метрах стояв у нiшi замкнений на замок смiттєвий бак, смiття лежало купою навколо баку, й у тiй купi чоловiк і жiнка копирсалися дротяними тонкими кочергами з гачками на кiнцях.

Умiда обiйняла себе за колiна й дивилася перед собою. Я сiв так само, але дивився на неї.

– Моя, – вона захрипла, довелося прокашлятись, – моя мама померла вiд туберкульозу.

У мене мороз пiшов поза шкiрою. Я вiдсунувся вiд холодної стiни, мiцнiше обiйнявши себе за колiна.

– Я тодi пiдлiтком була, – Умiда, сидячи на землi спиною до стiни, втупилась поглядом поперед себе, її обличчя занiмiло, вона говорила без жодної iнтонацiї. – Спочатку, коли ми дiзналися, мама з татом не дуже злякались. Туберкульоз вилiковний. Вже й тодi, десять рокiв тому, лiкуватися треба було за грошi. Хочеш жити – вмiй крутитись. Пiсля того, як обов'язкове лiкування тюбика скасували, хворих стало набагато бiльше. В усiх знайомих хтось у сiм'ї та й хворiв. Ну, ми не були такi аж бiднi. Все-таки i мама, й тато доти працювали. Почали шукати – знайшли три види таблеток, якi могли собi дозволити. Iзонiазид, рифампiцин i ще якийсь, стрептомiцин чи що, не дуже добрий, в нашiй зонi майже всi палички резистентнi до нього. Взагалi треба пити одночасно чотири види лiкiв, краще п'ять. Сам по собi iзонiазид, який оце зараз нашi вкрали з зеленої зони – вiн годиться хiба для профiлактики. Я його й сама пила. Кiлька разiв, щоразу по дев'ять мiсяцiв. Щоб не захворiти. Тато розповiдав потiм, що вони з мамою вагалися, чи варто мамi пити лише три види таблеток, ну

Відгуки про книгу Червона зона - Артем Чапай (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: