Червона зона - Артем Чапай

Умiда відвернула голову у протилежний вiд мене бiк.

– Може, все було би добре. Мама через мiсяць перестала кашляти. Ми з татом пили для профiлактики. Але саме тодi ввели новi патенти на старi препарати. I остаточно зняли регулювання цiн на лiки, бо ж це суперечить свободi пiдприємництва. Ну, цiни зразу стрибнули в кiлька разiв. Батько рипнувся туди, сюди – позичати грошi. Великої суми нi у кого так зразу не виявилось. Ну, трохи позичив. Ще на мiсяць докупив. Далi батьки зрозумiли, що не тягнуть. Мама перестала пити лiки.

Я дивився повз Умiду i мовчав.

– Нiчого. Натужились, за якийсь рiк або пiвтора пiдзбирали грошей, допозичили й накупили лiкiв за новими цiнами. Мама знов починала покашлювати. Влiзли в борги, щоб купити тепер одразу на весь курс, на шiсть мiсяцiв. Але цi таблетки вже не дiяли. Отак. Не треба було припиняти лiкування першого разу. Ну, а на препарати другої лiнiї, вiд резистентного туберкульозу, ми не мали де позичати. Вони ще дорожчi. Мама пiсля того прожила п'ять рокiв. Ми вiддавали борги.

R-09

Умiда мовчала кiлька хвилин, сидячи на шматку гiпсокартону пiд стiною будинку й обiйнявши себе за колiна. Вона зiщулилась, вiдвернувши обличчя вiд мене. Щоб не дивитися на неї, бо це було тяжко, я бездумно спостерiгав за чоловiком i жiнкою бiля купи смiття.

Обом було вiд тридцяти до п'ятдесяти, важко визначити точнiше. Вiн був у зношених кросiвках, потертих свiтлих джинсах i темнiй джинсовiй куртцi, з видовженим неголеним обличчям, ледь пiдпухлим у нижнiй частинi. Русяве волосся без сивини стирчало вусебiч. Вiн мав певний шарм. Вона – в довгiй до п'ят темно-фiолетовiй спiдницi та коричневiй куртцi зi штучної шкiри, в розтоптаних туфлях, iз брудним волоссям. Близько року тому жiнка пофарбувалася пiд блондинку, тепер бiля корiння вiдросло на п'ядь волосся темно-каштанового кольору з пасмами сивини. Обличчя запухло помiтнiше, нiж у чоловiка. У жiнок завжди помітніше.

– Бля! – вигукнула жiнка, коли пластикова пляшка, по якiй вона вдарила п'ятою, вислизнула з-пiд ноги.

Жiнка пiдiйшла до пляшки, пiдсунула її носаком туфлi i ще раз iз силою наступила. Пляшка стиснулась, i жiнка пiдiбрала її й кинула на вiзок.

хнiй саморобний вiзок на чотирьох колесах вiд дитячих велосипедiв мав зверху клітку, роздiлену на двi частини. Передню заповнював сплющений пластик, у заднiй лежав металобрухт. Ззаду та з бокiв чоловік із жінкою примотували дротом шматки пакувального картону й пiнопласту.

Оце й був увесь ресайклинг червоної зони. Такi люди здавали вторсировину за копiйки дрiбним пiдприємцям. Я знав вiд Романа Цюцюри, що на промисловому рiвнi вiдходи нiхто не переробляє. Метробуд, один iз фактичних монополiстiв, звалював тверде смiття тут-таки в межах REE-17. Рiдке й напiврiдке скидав у рiчку. Благо, повновода рiчка могла знести все, не забиваючись. Коли вiдходи почали вивозити приватнi фiрми, в умовах ринкової конкуренцiї вижили тi, хто робив це найдешевше. А найдешевше вивозили тi, хто викидав найближче. Найближче виявилось у рiчку. Власники компанiї живуть вище за течiєю, в зеленiй зонi. Зелена зона нижче за течiєю пробувала судитись, але не могла довести, що сморiд – через якусь конкретну компанiю.

Тепер біля кожного багатоквартирного будинку свої, замкненi на замок, смiттєвi баки. Ключi треба брати у мешканцiв нижнiх поверхiв. За вивезення кожного бака – окрема платня. Вiд публічних смiтникiв давно вiдмовилися, бо на них вiдразу зносив смiття весь квартал, i на мiсцi маленької урни утворювалось велетенське звалище. Хто мав платити за його вивезення?

Живучи в зеленiй зонi, я не раз дивився передачi про низьку екологiчну свiдомiсть у червоних зонах. Що ж, з'ясувалося, це правда: найбiднiшi вiдмовляються платити за вивезення смiття, вони просто скидають його на вулицях бiля чужих замкнених смiттєвих бакiв. Отакi несвiдомi арники. Метробуд неоплачене смiття, звiсно, вiдмовляється забирати. Так воно i лежить. Це викликає постiйнi сварки. Одного разу я чув, як лiтня жiнка на весь квартал верещала на двох чоловiкiв, застукавши їх за скиданням смiття бiля бака. У кожного було по два синтетичних бiлих мiшка. Вони все одно скинули мiшки бiля бака i втекли.

Проте звалища на вулицях допомагають прожити таким людям, як цi двоє, що длубаються у смiттi дротяними кочергами з гачками на кiнцях. Роман Цюцюра казав, що на звалищах Метробуду теж повно народу, люди ще й платять за вхiд. Я згадав, як, живучи в зеленiй зонi, дивився передачу про дрiбних приватних пiдприємцiв – так їх називав диктор – та про iсторiї їхнього Успiху. Показували усмiхненого чорношкiрого чоловiка рокiв сорока в байковiй картатiй сорочцi. Цей чоловiк, десь у центральнiй Африцi, кiлька рокiв длубався у смiттi на звалищi, шукаючи вторсировину. Нинi вiн досяг Успiху – i тепер продає фломастери, перекиднi календарi та ручнi лiхтарики в центральноафриканських маршрутках. Камера зайшла за пiдприємцем у переповнений автобус, i коли чоловiк почав скоромовку «шановнi-пасажири-до-вашої-уваги-пропоную», пасажири вiдверталися до вiкон чи то вiд нього, чи то вiд об'єктива камери.

Жiнка i чоловiк, що порпалися поряд iз баком неподалiк вiд нас з Умiдою, викопали з купи смiття пачку старих паперових газет.

– Ги! – жiнка нахилилась, розрiзала бiлий синтетичний шнурок, що оперiзував пачку, i стала гортати газети.

Чоловiк полiз iз дротяною кочергою назад на смiттєву купу.

– Позивачка заявляє, що квартиру отримала у спадок вiд бабусi, – почала читати вголос жiнка.

Чоловiк обернувся, вони з жiнкою зустрiлися поглядом, усмiхнулись одне одному, й вона продовжила читати:

– Вiдповiдач оселився з нею близько двох рокiв тому. Позивачка стверджує, що у шлюбi вони не перебували.

Чоловiк продовжував тихо порпатись у смiттi, дослухаючись до голосу жiнки. Голос був сиплий, але в ньому звучала нiжнiсть. Жiнка пiдняла брови й зачитала голоснiше, з притиском:

– Вiдповiдач зловживав спиртними напоями!

Чоловiк i жiнка подивились одне одному в очi й захихотiли. Вiдчувалося, що вони добре одне одного розумiють. Мiж ними iснувало справжнє тепло. Я позаздрив такiй сiмейнiй iдилiї.

– Вiдповiдач приводив до квартири позивачки їхнiх знайомих для спiльного… – жiнка продовжувала читати старовинну драму.

Через кiлька хвилин пара зiбрала все, що знайшла, у вiзок iз клiткою, чоловiк впрiгся у лямки спереду й потягнув, жiнка пiдштовхувала вiзок обома руками ззаду. Вони менi подобались, але, проходячи поруч, чоловiк ковзнув поглядом по нас з Умiдою, зупинив погляд на нiй, перевiв на мене й перестав тягнути. Вiн сплюнув на землю перед собою.

– Знайшов собi, – пробурмотiв чоловiк, дивлячись менi в обличчя. Вiн кривився.

Я