Леобург - Ірина Грабовська

— Не вказуй мені, що робити! — Тео з люттю хряснув дверцятами екіпажа.— Я цього не терпітиму.

— Добре-добре, але прошу: на пів тону тихіше,— безбарвним голосом промовила Агнеса.— Вам не завадило б згадати про Закон 4526. Поліціянти почують.

— Der Rat kann seine Verbote sich in den Arsch schieben[20],— пирхнув Тео.— Jeźeli zechcę, będę mówić tylko po polsku.[21]

— Teo!

— Що таке Закон 4526? — Данило звернувся до Агнеси.

— Цим «законом» нас зобов’язали вести справи, а також розмовляти у громадських місцях винятково російською мовою,— відповів Тео.— Прогресивне місто не може користуватися німецькою через те, що вона нібито давно перестала бути мовою науки й тепер використовується лише на догоду Австро-Боснії. Крім того, ми зобов’язані поважати права російськомовної громади. І, певна річ, це данина довгим і вкрай вигідним для Ради взаєминам з Російською Імперією.

— «Зобов’язані поважати російськомовних», звучить знайомо,— кивнув Данило.— І як, дотримуються?

— Так, дотримуються,— Тео розвалився на сидінні й склав руки на животі.— Переважно різноманітні посіпаки Ради, міські дурники й моя люба наречена. Тебе ж так навчали у «Доглядачах свободи», правда?

— Я закінчила гімназію до того, як з’явилися кундшафтерські[22] загони. Проте не бачу нічого поганого в повазі до численної громади,— зітхнула Агнеса.— Увесь північний схід Леобурга заселений росіянами, вони роблять значний внесок у розвиток міста.

— Агнесо,— засміявся Тео.— Тобі знадобився цілий закон, щоб поважати співрозмовника? Коли я мав домовитися з недобитками шаєнів на Чорних пагорбах, а вони вперто вдавали, що не розуміють англійської, мені довелося вивчити кілька фраз їхньою мовою. Бо я був на їхній землі, а не вони — на моїй.

— Логічно,— погодився Данило.

— Найцікавіше, Оздемір сам насилу розмовляє мовою, яку так ревно захищає,— посміхнувся Тео.— Шаєни змусили мене грати за їхніми правилами, а я примушу Раду. Маю дві рідні мови, і жодна з них не є російською. Я леобуржець, я в Леобурзі й розмовлятиму так, як мені зручно. Най випишуть мені за це батога!

Всередині екіпажа запала мовчанка. Тео схилив голову набік і задрімав. Міський пейзаж швидко змінювався — після переїзду через міст розкішні будинки аристократів змінили простіші на вигляд будівлі: схоже, це були комерційні організації — біржа, кілька банків, великі крамниці. Перехожих, не враховуючи поліціянтів на мотокатах, на вулицях майже не було, незважаючи на вихідний день. Промайнули невеличку площу з торговими рядами, і колеса екіпажа покотилися бруківкою менш респектабельного району. Вулиці стали темні та брудні, на обшарпаних балконах з’явилися малопристойні вивіски. Подекуди виднілися плакати з пропозицією швидкого заробітку, безпрограшної лотереї та «моментального кредитування». Над тьмяно освітленими вікнами однієї з крамниць красувалося зображення півголої дівулі в корсеті, пишній короткій спідниці й панчохах у чорно-білу смужку. Вона час до часу підморгувала перехожим механічним оком. «Поспішай кохати!» — закликав напис на дивані, на якому вона лежала. Знизу, під плакатом, хтось нашкрябав: «Ти не підданець, ти громадянин. V.»

Задивившись на раптові зміни міста, Данило не одразу почув, що до нього звертаються.

— Чи подобається вам Робітничий район?

— Гм-м...— Данило поглянув на Агнесу.— Якщо бути відвертим — то не дуже. А куди ми, власне, їдемо?

— Туди, куди зазвичай не возять порядних дівчат. Однак, ваш батько забажав, щоб там була присутня вся родина,— Агнеса гидливо підібгала губи.— Ми їдемо у гральню.

Данило похитав головою. З церкви — за картярський стіл, отакої!

А тим часом перший екіпаж Яблонських зупинився біля будинку з колонами. Данило штовхнув Тео, той хропнув і прокинувся. З будинку вискочив маленький лисуватий азіат.

Щойно він заговорив, Данило ледве стримав посмішку. Розібрати цей захоплений клекіт було вкрай важко, але господар сумлінно намагався говорити російською.

— О, как я рад, как я рад! — він потрусив руку Фелікса й вклонився його супутникам.— Я оцинь давно ждал вас![23]

Раптом погляд Сяо Ши стрибнув на Данила.

— О, господин Эдвард, как ви?! Я пириживаль, оцинь пириживаль, когда услихаль о той катастрофе...[24]

Данило силувано всміхнувся й сховав руки до кишень.

— Так, дякую. Дуже ґречно з вашого боку.

— Нас сьогодні пустять у дім? Чи так і стовбичитимемо на порозі? — позіхнувши, кинув Тео. Китаєць заклекотів вибаченнями й жестом запросив їх усередину.

Гостей провели на другий поверх. Усередині салон був більше схожий на вітальню аристократів, ніж на заклад із сумнівною репутацією. Оксамитові бордові портьєри на вікнах були щільно запнуті, посередині розташувався величезний круглий стіл, укритий зеленим сукном. Стіни прикрашали мініатюрні копії портретів отців-фундаторів, які Данило вже бачив на майдані Чорного. В кутку, на низькому столику, Данило побачив знайомий фонограф, тільки більшого розміру. З мідної квітки дифузора, схрипуючи, лилася весела пісенька німецькою. Біля м’якого дивана стояв відкритий глобус, з чаші якого стирчали горлечка пляшок.

Яблонські увійшли до зали, і троє чоловіків, що сиділи за зеленим столом, підвелися на знак вітання.

«Батько» Данила роздякувався навсібіч — за запрошення на гру, за увагу до його родини, за нещодавно укладений договір. Вочевидь, Фелікс відчайдушно прагнув справити гарне враження — інакше навіщо потягнув на ці посиденьки всіх родичів? Поки гості обмінювалися компліментами, Данило роздивлявся трійцю. Звісно, він миттєво упізнав їх.

Юміт Оздемір, що сидів найближче до дверей, вигляд мав майже такий, як на зображеннях: моложавий, підтягнутий чоловік з військовою виправкою і гордовитим виразом обличчя. Його синяво-чорна блискуча чуприна була ретельно зачесана назад, гострий швидкий погляд дрібних карих очей ніби пронизував співрозмовника наскрізь. Турок пильно подивився на Данила й кивнув з ледь помітною усмішкою, від якої чомусь сипнуло морозцем.

— Тішуся, що ви знову з нами, Едварде,— промовив він російською з сильним акцентом, подаючи руку.— Адже вас шукало все місто.

Данило потиснув вузьку білу долоню. На мить рукав Оздемірового піджака оголив зап’ясток, що оперізував дивний червоний рубець. Помітивши погляд Данила, турок швидко осмикнув рукав і жестом запросив усіх до гри.

Данило видихнув з полегшенням: грали в покер, фішки й карти — такі самі, що й у «нормальному» світі. Якщо правила тут схожі, то він не почуватиметься білою вороною хоч у чомусь. Усе-таки Федя не дарма діставав його своїми фулхаузами й флеш-роялями: тепер головне — вдати запеклого знавця й протриматися бодай кілька ставок. Чекаючи роздачі, він і далі спостерігав.

Другий «отець» Леобурга, високий і моторошно-худий, різко контрастував зі своїм сусідою по столу — білясті брови, майже