Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік
По дерев’яному трапу зіскочив велетень-мулат Сильвестр, у руках він тримав щось схоже на рушницю. Лице сполотніло від напруження, але в очах — тверда рішучість. Сильвестр не звик жахатися всяких лісових свиней!
— Ми їм зараз покажемо, — бурмоче він, швидко відкриває один з ілюмінаторів, просовує в нього дуло і починає цілитися. Лівою рукою тицяє другу рушницю комусь із пасажирів: — Беріть! Стріляйте!
Самсонов уже простягнув руку, щоб узяти зброю, бойовий запал вмить опанував ним, він ладен був битися на смерть, він умів стріляти, старший лейтенант запасу, він зараз покаже цій наволочі. Уже взяв, уже схопився за затвор, уже прицілюється.”
Але тут гучний голос Василя Івановича:
— Не смійтеї Ми не вбивції Ми не маємо права!
— Та вони ж зараз вдеруться на палубуї
— Забороняю! Категорично!
Для Сильвестра наказ російського професора — не заборона. Він б’є зі своєї багатозарядки: раз, вдруге, ще раз, ще, ще… Крутояр відтягує його, але марно.
— Дияволи! Дияволи! — бурмоче він за кожним пострілом.
Чи кого вбив, чи, може, просто шарахає в простір — хтозна. На річці враз стихають голоси, здається, ті, на пірогах, схаменулися і почали відпливати, вже видно, як вони, хто стоячи, хто веслуючи завзято, хто й далі випускаючи з луків стріли, віддаляються, віддаляються…
Сильвестр випростовує свій кряжистий тулуб, його качиний ніс вкритий рясним потом, він задерикувато всміхається. Все скінчилося щасливо. Він, мулат Сильвестр, переміг цю банду. Тепер можна заводити мотор і рушати далі.
— А чому ми зупинилися? — питає Бунч з такою шанобою, наче перед ним стоїть сам володар джунглів — злий дух Курукіра. — Чому капітан Пабло вимкнув мотор і дав їм змогу оточити нас?
— Ви не знаєте капітана Пабло? — ще ширше розтікається переможна усмішка на брунатному обличчі Сильвестра. — Наш капітан Пабло в такі хвилини думає тільки про бога і про свою заступницю святу діву Аточську. Він вимкнув мотор, став навколішки перед стерном і почав молитися тій гріховниці, яку вже жоден прововірний католик не вважає святою. І якби навіть дикуни увірвалися до нього в рубку, він все одно й далї бив би поклони своїй мадонні. Але тепер ми врятовані, сеньйори. Виходьте на палубу і дивіться, як відстали від нас кляті розбійники.
Олесеві вся ця пригода здалася захоплюючою. Чесно кажучи, спершу він добряче злякався. Та коли мулат Сильвестр висунув у ілюмінатор ствол гвинтівки, йому здалося, що це він сам стрілятиме, відбиватиметься від зухвалих дикунів. Жаль, що ніхто потім у школі не повірить в його пригоди. Миколка Козлик (звісно, то було його прізвисько!) реготатиме і назве його брехуном, ще й намалює карикатуру, він уміє малювати такі смішні й дуже образливі карикатури, хоч сам боягуз і справжній хвалько і жодне кльове діло йому не під силу. Хай би він спробував виглянути в ілюмінатор, коли по річці пливуть на пірогах індіяни і у кожного в руці — лук із стрілами, змащеними отрутою кураре! Ви, хлопці, хіба що в піонерській радіогазетї чули про ту отруту, а тут вона поряд.
Аби все-таки мати колись підстави довести свою безстрашну поведінку на річці, Олесь зібрав до кишені всі відстріляні Сильвестром патрони. Це вже був реальний доказ. Хай спробує Козлик шкірити свої зуби. І хай Лінка Тонконіжка (теж прізвисько, звичайно!) підхихикує разом із Козликом.
Проте Василь Іванович не був настроєний так оптимістично, як його син. Вирішили з Бунчем порадитися тут же, не виходячи на палубу. Географ Ілля Самсонов — людина серйозна, здатна на гарні благородні вчинки, але в своєму молодецькому захваті він, не спроможний осягнути справжнього стану речей, побіг разом з Олесем нагору.
А вони, як старші, повинні все обміркувати. Що, власне, сталося? Бунч сидів набурмосений, явно настрашений і не міг збагнути всього, що трапилось. Дикуни й годі. Може, грабіжники, може, пірати? А що — пірати тепер в моді, Василю Івановичу, їх повнісінько на морях і океанах, усі газети захлинаються повідомленнями про напади піратів на цивільні кораблі. Хіба неправда? Пригадуєте випадок з грецьким судном? На нього увірвалися бандити з моторного човна і перестріляли ледь не половину усіх пасажирів. Серед білого сонячного дня, у водах Середземного моря! Досі, кажуть, грецький уряд веде розслідування цього страхітливого інциденту. Особливо багато всякої піратської нечисті плаває в водах і протоках Малайзії, біля Сінгапуру, Таїланду, там, де йде контрабанда наркотиками, де витікають золоті струмочки із так званого “золотого трикутника”, що поставляє наркотичну отруту всьому світові. А ще ж пірати політичні, пірати морські й повітряні, напади на літаки, захоплення заложників, тероризм в аеропортах…
— Що ж тут дивуватися, Василю Івановичу, — говорив заклопотано Бунч, витираючи картатою хусткою своє гулясте чоло. — Весь світ звихнувся на наркотиках, на тероризмі, на насильстві. Ось і до цих глухих закутків Південної Америки докотилося.
Проте Крутояр чомусь не хотів згодитися із своїм другом. Сидів у розстебнутій тенісці, супив кошлаті брови. Щось йому здавалося не так. Ці тубільці-пірати не схожі на тих, що плавають з автоматами на швидкохідних катерах по всесвітніх акваторіях. Ні, не те, не те…
— Хто ж це може бути? — запитав Бунч.
— У мене враження, що це якісь ляльки, маріонетки, хтось наче підсилає їх. Пам’ятаєте напад, чи то пак, зухвалу ревізію поліції в порту… не пригадую, в якому… прокляття священика, підозрілі погляди митників, охоронців, уся атмосфера підозрілості і вистежування.
— Хтозна, може, ви й маєте рацію. То що ж нам робити далі?
— Відступати пізно, — твердо рубнув великою долонею повітря Крутояр. — Ми мусимо пробитися до верхів’їв Ріо-Падамо. Там є аеропорт місцевого значення. Якщо ми не знайдемо жодних слідів голландця й отого загиблого племені, я
