Фантастика Всесвіту. Випуск 3 - Павло Вежинов
Вона була готова об одинадцятій, її вимите тіло пахло квітковим милом, на ній була проста вдовина сукня з сірим серпанком, і вона цілком оговталася від бурхливих переживань учорашнього вечора. Замовила скромний сніданок стюардові в бездоганному білому костюмі, який був у особистому розпорядженні капітана, проте не стала ним переказувати, щоб по неї прийшли. Сама піднялася на палубу, засліплена безхмарним небом, і побачила Флорентіно Арісу в капітанській рубці, де він розмовляв з капітаном. Він здався їй якимсь не таким, і не тільки тому, що вона дивилася тепер на нього іншими очима, — він і справді змінився. Замість жалобного вбрання, яке він носив усе життя, сьогодні на ньому були білі, дуже зручні черевики, лляні штани й сорочка з відкритим коміром та короткими рукавами, прикрашена його монограмою, вигаптуваною на нагрудній кишені. На голові він мав шотландську беретку, теж білу, а поверх неодмінних окулярів від короткозорості за допомогою спеціального пристрою були прилаштовані темні скельця. Було очевидно, що все на ньому новісіньке, недавно куплене умисне для цієї подорожі, — все, крім паска з коричневої шкіри, який Ферміна Даса помітила з першого погляду, як ото відразу помічаєш муху в супі. Побачивши його таким, одягненим задля неї так екзотично, вона мимоволі збентежилась, і густий рум’янець залив її щоки. Вітаючись із Флорентіно Арісою, вона вже спохмурніла, і він спохмурнів у свою чергу, побачивши, як спохмурніла вона. Усвідомлення того, що вони поводяться, як молоді закохані, змусило їх спохмурніти ще дужче, а усвідомлення того, що обоє вони похмурі, довело їхню похмурість до такого стану, що це помітив і капітан Самаритано, аж затремтівши від співчуття. Він допоміг їм вийти зі скрути, протягом двох годин пояснюючи систему управління судном та його загальний устрій. Вони пливли дуже повільно річкою без берегів, яка розливалася по широкій заплаві до самого обрію, петляючи між піщаними косами. Та коли в гирлі вода була бурхлива й каламутна, то на мілкому — тиха й прозора, віддзеркалюючись металевим полиском під променями гарячого сонця. Ферміні Дасі здавалося, ніби навколо них дельта, по якій розкидано безліч піщаних острівців.
— Це те жалюгіддя, що залишилося нам від річки, — сказав їй капітан.
Флорентіно Аріса був неабияк здивований, як усе тут змінилося, а ще більше здивувався він наступного дня, коли пливти стало дуже важко, і він зрозумів, що головне річище Магдалени, одне з найповноводніших у світі, перетворилося на ілюзію, на далекий спогад. Капітан Самаритано пояснив їм, що нерозумне вирубування лісів за півсотні років заподіяло річці смерть: пароплавні казани пожерли дрімучу сельву з гігантськими деревами, яка майже пригнічувала Флорентіно Арісу під час його першої подорожі. Ферміні Дасі не судилося побачити тварин, які навідували її у снах: мисливці за шкурами з новоорлеанських чинбарень винищили кайманів, які прикидалися мертвими, цілі години лежачи з роззявленою пащею у виярках понад берегом і полюючи таким робом на метеликів; папуги зі своєю тріскотнявою та мавпи зі своїми божевільними криками вимирали в міру того, як зникали зелені хащі; морські корови з великими цицьками матерів, що годували своїх діток та тужно плакали достоту жіночим голосом на піщаних обмілинах, були винищені бронебійними кулями мисливців, що полювали на них задля втіхи, і припинили своє існування як біологічний вид.
Капітан Самаритано ставився до морських корів майже з батьківською ніжністю, бо вони здавалися йому жінками, яких покарано за безумство в коханні, й він вірив у легенду, ніби то були єдині самиці без самців у всьому тваринному світі. Він завжди забороняв, щоб у них стріляли з борту пароплава, як то було заведено, попри закони, які це забороняли. Один мисливець із Північної Кароліни, маючи офіційний дозвіл на полювання, не підкорився його наказу і влучним пострілом зі свого «спрінгфілда» розтрощив голову морській корові, яка була з дитям. Перелякане маля моторошними зойками оплакувало загиблу матір. Капітан звелів своїм матросам принести сироту на борт, щоб урятувати його, а мисливця висадив на пустельний піщаний острівець, де лежав труп убитої ним матері. Після дипломатичного протесту капітан відсидів півроку у в’язниці й мало не втратив ліцензію на водіння суден, але був сповнений рішучості зробити те саме стільки разів, скільки буде треба. Правда, той епізод увійшов до історії: осиротіле маля морської корови, яке виросло й багато років жило в зоологічному саду рідкісних звірів у Сан-Ніколас-де-лас-Баранкасі, було останнім представником цього виду, якого бачили на річці Магдалені.
— Щоразу, коли я пропливаю повз цю обмілину, — сказав капітан, — я благаю Бога, щоб той грінго знову сів на мій пароплав, — і тоді я знову висадив би його тут.
Ферміна Даса, якій спершу капітан не сподобався, зворушилася до сліз, і відтоді цей добрий велетень посів привілейоване місце у неї в серці. Почуття не зрадило її: подорож тільки починалася, і згодом їй випала не одна нагода переконатися в тому, що вона не помилилась.
Ферміна Даса та Флорентіно Аріса залишалися в капітанській рубці аж до обіду; на той час вони вже проминули селище Каламар, де лише кілька років тому люди, здавалося, тільки й знали, що справляли свято, а тепер пристань лежала в руїнах, на вулицях не виднілося жодної живої душі. З борту пароплава вони побачили на березі лише одну жінку, в усьому білому, яка махала хустинкою. Ферміна Даса не зрозуміла, чому її не взяли на борт, адже вона здавалася такою нещасною, але капітан їй пояснив, що то був привид утопленої, яка подавала фальшиві знаки, аби збивати кораблі з правильного курсу до небезпечних водовертей біля протилежного берега. Вони пропливли так близько від жінки, що Ферміна Даса побачила її дуже виразно, яскраво освітлену сонцем, і хоча їй не спало на думку засумніватися, чи то справді мана, обличчя жінки видалося їй знайомим.
День випав спекотний і довгий.
