Фантастика Всесвіту. Випуск 3 - Павло Вежинов

— Та й дарма, — невесело сміявся капітан. — через кілька років ми подорожуватимемо сухим річищем у розкішних автомобілях.

Протягом перших трьох днів Ферміна Даса та Флорентіно Аріса рятувались у весняній атмосфері заскленої веранди, та коли на пароплаві почали ощадити дрова й відключати системи охолодження, президентська каюта перетворилася на парову кавоварку. Ферміна Даса рятувалася вночі, відчиняючи вікна, в які залітав річковий вітрець, а москітів відганяла рушником, бо під час стоянки пароплава проти них не допомагали навіть інсектициди, розбризкувані пульверизатором. Біль у вусі зробився нестерпним, та одного ранку, прокинувшись, вона відчула, що біль зник, несподівано й цілковито, як ото змовкає сюрчання розчавленої цикади. Але тільки ввечері вона виявила, що перестала чути лівим вухом, — коли Флорентіно Аріса заговорив до неї, сидячи з того боку, і вона мусила повернути голову, аби почути, що він каже. Про це вона так нікому й не розповіла, втішаючи себе думкою, що її раптова глухота — тільки ще одна з невиліковних хвороб, притаманних старості.

А втім, затримку пароплава, мабуть, влаштувало для них само провидіння. Десь колись Флорентіно Аріса прочитав: «У нещасті кохання набуває ознак величі й благородства». Висока вологість у президентській каюті занурила їх у примарну летаргію, в якій легше було кохати, не ставлячи жодних запитану. Протягом нескінченних годин сиділи вони, взявшись за руки, в кріслах біля поручнів, зрідка цілувалися, втішалися п’янкою насолодою пестощів без тієї нервової напруги, яку привносить у взаємини невтамована жага. На третій вечір цього напівсонного життя вона приготувала до його приходу пляшку ганусівки, точно таку, з яких нишком цмулила ще замолоду в компанії з кузиною Ільдебрандою і пізніше, вже коли вийшла заміж і мала дітей, — замикаючись із подругами свого нового кола. Їй треба було трохи задурманити собі голову, щоб не надто замислюватися про свою долю, але Флорентіно Аріса подумав, що вона хоче додати собі духу перед тим, як зробити вирішальний крок. Підбадьорений цією ілюзією, він наважився попестити кінчиками пальців її зів’ялу шию, груди, закриті ліфчиком з металевими шпицями, стегна, з яких випирали трухляві кістки, вузькі й тверді, мов у старої олениці, клуби. Вона приймала його пестощі з томливо заплющеними очима, але не здригалася, не тремтіла, тільки курила і зрідка відпивала з чарки малими ковточками. І коли нарешті його пестливі пальці ковзнули вниз по животу, в ній було вже досить ганусівки.

— Якщо ми збираємося зробити дурницю, зробімо її, — сказала вона, — але хай це буде, як у людей дорослих.

А тоді повела його до спальні й там без фальшивої сором’язливості стала роздягатися при світлі. Флорентіно Аріса ліг горілиць на ліжку, намагаючись опанувати себе, знову не знаючи, що йому робити зі шкурою впольованого тигра.

— Не дивися, — сказала вона йому.

Не спускаючи погляду зі стелі, він запитав:

— А чому?

— Бо тобі не сподобається.

Тоді він подивився на неї і побачив її голою до пояса і такою, якою собі уявляв. Плечі в неї були зморшкуваті, груди обвислі, а ребра обтягнуті блідою й холодною, мов у жаби, шкірою. Вона затулила груди кофтинкою, яку щойно скинула, і погасила світло. Тоді він підвівся і теж почав роздягатися потемки, кидаючи їй кожну одежину, яку знімав, а вона зі сміхом кидала їх йому назад.

Вони довго лежали горілиць. Голова йому йшла обертом — і все дужче, в міру того як розвіювалося сп’яніння, а вона була спокійна, майже безвільна, і тільки благала Бога, щоб не дав їй засміятися без причини, як то бувало з нею завжди, коли вона добиралася до ганусівки. Щоб якось згаяти час, вони розмовляли. Говорили кожне про себе, про те, як по-різному склались їхні життєві долі, про неймовірну випадковість, яка звела їх докупи, і ось вони лежать удвох голі в темній каюті пришвартованого до берега пароплава, коли, за всіма ознаками, жити їм залишилося рівно стільки, скільки треба, щоб приготуватися до смерті. Вона ніколи не чула, щоб він мав жінку, бодай одну жінку, і це в місті, де всі знали все про всіх — і знали навіть раніше, ніж воно відбувалося. Вона сказала про це мовби мимохідь, і він зразу їй відповів, без тремтіння в голосі.

— Бо я беріг свою незайманість — для тебе.

Вона, звичайно, йому не повірила б, хоча в певному розумінні це й було правдою, адже у своїх любовних листах він уживав чимало таких фраз, які важили не своїм змістом, а закладеною в них силою переконання. Але їй припала до серця щирість, з якою він це промовив. Флорентіно Аріса, зі свого боку, раптом запитав себе про те, про що ніколи б не наважився запитати в неї: яким прихованим життям жила вона поза межами шлюбу? Ніщо не видалося б йому неймовірним, бо він знав: жінки анітрохи не поступаються чоловікам у своїх таємних походеньках, удаючись до тих самих хитрощів, переживаючи ті самі раптові спалахи пристрасті, зраджуючи своєму подружньому обов’язку й не відчуваючи при цьому найменших докорів сумління. Але він правильно зробив, що не запитав про це в неї. Якось, коли її взаємини з церквою були вже далеко не найкращими, духівник під час сповіді ні сіло ні впало поцікавився, чи вона хоч раз зрадила свого чоловіка, і вона підвелася, нічого не відповівши, не закінчивши сповіді, не попрощавшись, і більше ніколи не приходила на сповідь — ні до цього духівника, ні до котрогось іншого. Більше того, обачність Флорентіно Аріси дістала несподівану винагороду: вона простягла в темряві руку й погладила йому живіт, боки, майже безволосий лобок.

— У тебе шкіра, мов у дитини, — сказала вона.

І нарешті зробила останній крок: пошугала те, що мало там бути, та його не було: вона знову стала шукати, вже без ілюзій, і знайшла — але геть безпорадне.

— Він неживий, — сказав Флорентіно Аріса.

Таке з ним траплялося щоразу при першому побаченні з усіма жінками, відколи він почав з ними знатися, отож зрештою йому довелося змиритися з неминучим: щоразу долати свою безпорадність, так ніби це трапилося з ним уперше. Він узяв її руку й поклав собі на груди. Ферміна Даса відчула, як майже під самою шкірою гучно калатає старе, але невтомне серце, відчула,