Фантастика Всесвіту. Випуск 3 - Павло Вежинов
Ферміна Даса захотіла усамітнитись у каюті. За весь вечір вона не озвалася жодним словом, і Флорентіно Аріса не заважав їй віддаватися своїм роздумам. Заговорив до неї тільки перед дверима її каюти, щоб попрощатися, але спати їй не хотілося, вона лише трохи змерзла і запропонувала посидіти вдвох і помилуватися річкою з її приватної веранди. Флорентіно Аріса поставив два плетені крісла до самих поручнів, погасив світло, накрив її плечі вовняною шаллю і сів поряд. Вона скрутила цигарку, взявши тютюн і папір із коробки, яку він їй подарував, причому скрутила навдивовижу справно, повільно викурила її, глибоко затягуючись, не розмовляючи, а тоді скрутила одну за одною ще дві й викурила їх без перерви. Флорентіно Аріса, відсьорбуючи малими ковтками, випив два термоси міцної кави.
Вогні міста зникли за обрієм. Гладенька й тиха поверхня річки та осяяні повним місяцем луки на обох берегах, які вони бачили зі своєї темної веранди, перетворилися на суцільну рівнину, що ледь мерехтіла світляними зблисками.
Вряди-годи з темряви виринала хатина під солом’яною стріхою, а яскраве вогнище побіля неї повідомляло, що там продають дрова для пароплавних казанів. Флорентіно Аріса зберігав туманні спогади про свою подорож, здійснену в молодості, і видиво річки оживляло їх сліпучими спалахами, наче вони були вчорашні. Він поділився деякими з Ферміною Дасою, сподіваючись розворушити її, але вона й далі мовчки курила, перебуваючи в якомусь іншому світі. Тоді Флорентіно Аріса відігнав свої спогади і залишив Ферміну Дасу наодинці з її власними, а вона тим часом усе скручувала та скручувала цигарки, відразу їх і припалюючи, аж поки в коробці не залишилося ні тютюну, ні паперу. Музика замовкла десь опівночі, гомін пасажирів почав стихати і розпадатися на окремі сонні шепотіння, і двоє сердець залишилися самі-одні на темній веранді, живучи в ритмі чахкання пароплава.
Через тривалий час Флорентіно Аріса подивився на Ферміну Дасу і в світлі, яке відбивалося від річкової води, побачив примарний профіль статуї, пом’якшений лагідним голубим світінням, і зрозумів, що вона мовчки плаче. Але замість утішити її або зачекати, поки в неї висохнуть сльози, як їй би хотілося, він раптом відчув панічний страх.
— Ти хочеш залишитися сама? — спитав тихо.
— Якби хотіла, то не просила б тебе зайти, — відповіла вона.
Тоді він простяг у темряві пальці, холодні як лід, і навпомацки знайшов її руку — вона чекала його. Обоє зберегли досить ясності розуму, щоб у першу блискавично коротку мить зрозуміти: жодна з двох рук не була тією рукою, яку вони собі уявляли, перш ніж її торкнутися, — ні, то були руки старі й кощаві. Але в наступну мить вони вже були тими самими, сподіваними. Ферміна Даса заговорила про покійного чоловіка, заговорила як про живого, і Флорентіно Аріса зрозумів у цю хвилину, що й для неї настав час із гідністю, з гордістю, з невтримним бажанням жити запитати себе, що ж їй робити далі з коханням, яке залишилося без господаря.
Ферміна Даса перестала курити, щоб не забирати руки, яку він тримав у своїй. Вона була вся в тривозі й намагалася зрозуміти саму себе. Важко було уявити собі кращого чоловіка, ніж той, якого мала вона, і все ж таки, спогадуючи своє життя, вона знаходила там більше прикрого, ніж приємного, аж надто багато взаємних непорозумінь, даремних сварок, неспокутуваних кривд. Зітхнувши, вона раптом сказала:
— Аж не віриться, як можна ночувати себе щасливою протягом багатьох років, здолати стільки труднощів, стільки непорозумінь, хай їм грець, — і не знати, чи це кохання чи ні.
Коли вона виговорилася, хтось погасив місяць. Пароплав сунув уперед своєю розміреною ходою, ступаючи однією лапою, потім другою, — мов величезний звір, що підкрадається до своєї жертви.
Ферміна Даса отямилася від тривожних роздумів.
— А тепер іди, — сказала вона.
Флорентіно Аріса потис їй руку, нахилився й хотів поцілувати її в щоку. Але вона зупинила його, сказавши своїм хрипким і лагідним голосом:
— Не треба. Від мене тхне старою бабою.
Вона чула, як він вийшов у темряві, чула його кроки на сходах, чула, як він перестав існувати для неї до наступного дня. Ферміна Даса припалила ще одну сигарету і, поки курила, побачила доктора Хувенала Урбіно в його бездоганному лляному костюмі, з його професійною пунктуальністю, з його сліпучою принадністю та офіційно узаконеною любов’ю — він прощався з нею, махаючи своїм білим капелюхом з корабля минулого. «Ми, чоловіки, — бідолашні раби забобонів, — сказав він їй одного разу. — І навпаки, коли жінці закортить віддатися тому чи тому чоловікові, нема такого паркану, через який вона не перестрибнула б, нема фортеці, яку вона не зруйнувала б, нема жодного правила моралі, якого вона не переглянула б аж до основи. Сам Бог у такому випадку її не зупинить».
Ферміна Даса сиділа нерухомо до самого світання, думаючи про Флорентіно Арісу і уявляючи собі не пойнятого розпачем хлопця, що сидів на чатах у парку Євангелістів, спогад про якого не збуджував у ній навіть іскорки смутку, а такого, яким він був тепер, немічного й кульгавого, проте реального чоловіка, який тепер постійно був поруч із нею, але не завжди знав, як йому слушно повестися. Поки пароплав, чахкаючи парою, брався проти течії назустріч першим рожевим барвам уже близького світанку, вона благала Бога тільки про те, щоб Флорентіно Аріса зрозумів, з чого йому почати, коли завтра вони знову зустрінуться.
Він усе зрозумів як треба. Ферміна Даса розпорядилася, щоб стюард дав їй поспати, скільки вона захоче, і коли прокинулася, на її нічному столику стояла ваза з білою, свіжою і ще вогкою від роси трояндою, а біля
