Леобург - Ірина Грабовська

Зінкевич обурено гмикнув. Сьогодні він здавався особливо блідим, раз по раз поглядав на годинник і клацав перемикачем на своєму величезному фотоапараті.

— Ви добре запам’ятали? — голос кореспондента здригнувся.— Ви — ад’ютанти генерала Коджича, супроводжуєте мене, щоб я зробив репортаж про новобранців. Полігон, який вас цікавить, розташований поруч з місцем зборів резервістів. Генерал буде на місці випробування зброї, ви скажете, що маєте нагальне повідомлення. Тоді повернетеся до мене, і ми виїдемо тим самим шляхом назад.

Ґрета кивнула і нервово обсмикнула манжети мундира.

За вікном розкинувся сумний передзимовий степ. Екіпаж зупинився на пропускному пункті. У вікні з’явилася голова офіцера охорони.

— Ми — ад’ютанти генерала Коджича,— дерев’яним від хвилювання голосом промимрив Данило, вручаючи австрійцю документи.— З нами кореспондент...

— Виходьте з екіпажа.

Данило кинув насторожений погляд на Зінкевича. Чоло «революціонера» заблищало від поту. Вони з Ґретою перезирнулися й вийшли. Зінкевич нерішуче зістрибнув з підніжки. Офіцер окинув їх підозрілим поглядом і кивнув на будку зі шлагбаумом.

Компанія пройшла за офіцером і опинилася у вузькій кімнатці з безліччю трубок і молоточків польового телеграфу. В кутку дрімав ще один офіцер, його новенька пневмогвинтівка стояла поруч. Конвоїр розгорнув їхні документи і зняв зі стіни вигнуту трубку.

— Штаб! Штаб! Це перший золотий! Перший золотий!

Вони мають телефон?! Почулося рипіння, офіцер вилаявся, повісив слухавку й почав відбивати щось на рухомій стрічці телеграфу. Було так тихо, що його цокотіння мовби зависало в захололому повітрі. У Данила задзвеніло у вухах. За деякий час зацокотів інший молоточок — офіцер узяв стрічку і, швидко переглянувши, похитав головою:

— Мені шкода, пане Зінкевич, але ви не зможете зробити репортаж. Сьогодні на сусідньому полігоні «велика риба». Допуск виключно для вищого офіцерського складу.

Зінкевич навіть не змінився на обличчі. Данила наче забила пропасниця. Щось відбувалося, щось мало статися просто... Застукотів ще один молоточок, і офіцер обернувся до нього. Раптом Зінкевич схопив зі столу друкарську машинку і щосили обрушив її на потилицю нещасного.

— Що ви робите! — скрикнула Ґрета.— Ви ж його...

Офіцер глухо застогнав і повалився на підлогу. Його колега прокинувся і метнувся до пневмовінтівки, але Данило схопив її раніше. В руці Зінкевича з’явився револьвер.

— Ти! Повідом до штабу, що ми маємо відповідний дозвіл,— «революціонер» указав цівкою на телеграф.— І краще не бреши, бо я на слух читаю повідомлення! — Зінкевич обернувся до Данила.— Лізьте до екіпажа!

— Але ж...

Ґрета квапливо потягнула Данила до виходу. Вони йшли, втягнувши голови в плечі, й однаково тремтіли. Позаду загримотіли постріли.

— Нас розстріляють... нас розстріляють...— бурмотіла Ґрета.— Він геть з’їхав з глузду.

Зінкевич вийшов з контрольного пункту, на ходу знімаючи рукавички. Його губи були щільно стиснуті, обличчя бліде і зосереджене. Ледве Данило заліз в екіпаж, Зінкевич обернувся до візника:

— Щодуху жени вперед. Кричи першому, кого побачиш, що скоєно напад на пост,— він криво посміхнувся.— Українські диверсанти!

Фургон пихнув парою і зірвався з місця. У Данила збило дихання, спину заливало крижаним потом. Того, що було далі, він майже не пам’ятав — навколо метушилися сотні військових, від їхніх червоних, зелених, чорних мундирів рябіло в очах, їх трьох відіслали до штабу, потім зупинили, витягли з фургона, заштовхали назад у фургон, відіслали далі... якісь люди намагалися вирвати у Зінкевича фотоапарат, потім вони троє їхали далі, і знову зупинялися, десь лунали постріли, і в цій неймовірній метушні Данило сам не помітив, як фургон опинився далеко від натовпу і завмер біля підніжжя пагорба, на самому вершечку якого виднілося невелике укріплення на кшталт дзоту.

— Слухайте уважно,— забубонів Зінкевич, тільки-но вони вийшли з фургона.— За цим пагорбом — полігон для випробувань «великої риби». Я не гарантую, що ми зможемо побачити її в дії. Але це наш єдиний шанс, перш ніж вона опиниться на полі бою,— він пхнув Данилові тетранокль.

Вони поповзли по мерзлій землі, три сірі постаті на сірому випаленому ґрунті. Кров пульсувала в скронях, долоні змокли. Данило так зосередився на пересуванні, що мало не наткнувся на Зінкевича, який завмер попереду.

— Ти тільки поглянь на це, Яблонський...

Посеред поля, що розкинулося за пагорбом, стояла велетенська машина. Не менш ніж чотири метри заввишки, три потужні залізні «ноги», гігантська гусенична платформа. Увінчував її величезний випромінювач, схожий на смертоносну квітку. В Данила перехопило подих. Він підніс до очей тетранокль. Між гусениць містився пульт керування. Там перебувало двоє людей.

— Його цісарська величність завітали,— Зінкевич сплюнув на тьмяну траву.— А це хто з ним?

— Дядько Іван...— видихнув Данило.

Іван Дмитрович Левченко, власною персоною, розмахував руками та про щось захоплено розповідав цісарю Вільгельмові. Панувала кришталева тиша, лише вітер шурхотів у мертвій ковилі. Раптом поле наповнилося звуками — заревли мотори, затремтіла земля. По полю ланцюгом поїхали танки. Вони рухалися просто на установку.

— Невже вони... знищать танки разом з людьми?! — прошепотіла Ґрета.

Данило, не відриваючись, дивився на свого дядька. Той клацнув декількома перемикачами і потягнув на себе центральний важіль.

Установку на мить охопила сітка блискавок.

Ані удару, ані смертоносного променя, ані пекельного звуку.

— І це все? — гмикнув Зінкевич.

Але Данило не зміг відповісти. Від того, що він побачив на полі, в нього відібрало мову.

Розділ 13

Злочин

У кінці коридору сиротливо миготіла лампа, з санвузла долинало нав’язливе дзюркотіння. Лейла безцільно йшла просто на бліду пляму світла в кінці тунелю. Їй було важко дихати, нутрощі розривалися від болю, наче її наштрикнули ребрами на здоровезний гак.

Та ще й ці бридкі нестерпні спогади.

«Я думав, що... але вона...».

Кохання всього життя! Янгол польового шпиталю. Мати-фундаторка Леобурга. Це просто кляте «бінго»!

«Я не зовсім розумію...»

Як здригнувся Давидів голос! Невже він думав, що вона нічого не відчує?

«Не хотів би тебе розчаровувати, але він також обере не тебе».

Скоро, вже дуже скоро Яблонський прийде до неї зі своїм знущальним вишкіром і чекатиме, коли вона врешті визнає, що він мав рацію.

Адже він таки мав рацію. В неї нікого не залишилося. Вона сама. Вона програла.

На очі набігли сльози відчаю, горло наче в лещатах стиснуло. Лейла втягнула затхле повітря штабу. Зупинилася, схопившись за стіну, наче боялася впасти. Серце калатало в голові, як церковний дзвін. Повз пройшли вигнанці, один привітався, інший щось гукнув до неї, але дівчина не розбирала