Ідуть роботарі - Володимир Миколайович Владко

— Ніколи! — гаряче вигукнув Боб Леслі.

— Побачимо. Якщо ви не зробите цього, страйковий комітет буде розігнаний спільними силами поліції, «Бойових хрестів» і роботарів. Керівники комітету будуть заарештовані. Роботарі вкупі з полісменами займуть усі ваші приміщення, як ото зараз зробили самі роботарі. Компанія закриває всі свої крамниці. Якщо ви спробуєте хвилювати робітників і організувати будь-які виступи, — до міста введуть військо, що стоїть табором за десять кілометрів від нього. Зрозуміло? Отже, обміркуйте все це. Відповіді мені не треба, бо боротись далі можуть тільки божевільні або нерозумні діти. А я все ж таки вважаю вас за дорослих, хоч і не зовсім розумних…

Боб не витримав. Не дослухавши, він кинув трубку на апарат. Потім повернувся до товаришів:

— Розумієте? Він пропонує! Чули?

— Чули, — відповів Тім, — бо телефон говорив на всю кімнату. Ну?

— Хай розганяють, хай приходить військо, нам піддаватися не можна, — промовив суворо Майк Тізман. — Нам нема чого втрачати, крім своїх кайданів. Оповістимо всіх про наступ капіталу. Попрохаємо допомоги в робітників інших міст та провінцій.

— Але перед тим треба мати можливість вийти звідси, — немов про себе задумливо сказала Мадлена, поглядаючи на залізні постаті роботарів.

Справді, роботарі стояли все так само нерухомо. Схвильовані словами Бірза члени страйкового комітету забули про них.

Раптом блискавична думка майнула в Тіма. Він підскочив:

— Товариші, чи знаєте ви, що все це означає? Це означає поразку роботарів! Розумієте: якби вони могли добре замінити робітників коло верстатів, то Бірз не надсилав би їх сюди. Навіщо б було це робити? Виходить, він не певний у них як робітниках, значить, будемо боротися далі!

— Правильно, Тім, — відгукнувся Боб Леслі.

Тім розкрив рот, щоб сказати ще щось, але раптом спинився: він помітив, що роботарі поворушилися. Ось вони один за одним почали повертатись і виходити з дверей. Пішли, нарешті, й ті, що стояли біля вікон. Через хвилину шум важких кроків, що потроху віддалялись, зник зовсім.

— Арешт знято, — пояснив Тім. — Це Бірз, певний, що нам нічого не залишається, як згодитись на його пропозицію, відкликав їх назад. Гаразд. Отже, засідання продовжується. Я бажав би все ж таки обговорити, що робитимемо ми далі з роботарями?

Усі знов здивовано поглянули на нього: що, зрештою, хоче він сказати? Робити з роботарями?..

— Знов-таки бачу, що ви не розумієте мене. Я хочу сказати, що не можна далі байдуже ставитись до залізних потвор. Я пропоную спробувати вплинути на них. Хіба ми не можемо загітувати їх?

Боб Леслі підвівся, підійшов до Тіма і обережно постукав його зігнутим пальцем у лоб:

— Здається, ти того… трохи збожеволів. Агітувати машину? То ти просто надто перехвилювався. Ну нічого, Тім, заспокойся. Помовч трохи, випий води. Воно допомагає…

Але Тім одвів його руку.

— Я не збожеволів і не жартую, — цілком серйозно відповів він. — Я просто висловився літературно, так би мовити, образно. А пояснить вам це товаришка Мадлена.

Всі погляди зосередилися на тендітній постаті Мадлени Стренд.

— Тім досить правильно сказав, хоч і не так, щоб його можна було відразу зрозуміти, — почала Мадлена, — але я зараз поясню вам у чому справа. Ви знаєте, що роботарів рухає радіоенергія, яку вони дістають через ефір. Отже, я хочу зробити ось що…

Вона не встигла закінчити, бо до кімнати знов вбіг хлопчик і вигукнув:

— Полісмени!

За ним до кімнати увійшло чотири полісмени з сержантом. Цей останній підняв руку і спокійно вимовив:

— Ім’ям закону оголошую страйковий комітет розпущеним. Будь ласка, розходьтесь. По одному через кожну хвилину. Якщо ви спробуєте ще раз зібратись, усіх заарештуємо.

Його погляд спинився по черзі на кожному з присутніх. І затримався на єдиній жіночій постаті.

— Міс, — звернувся сержант до Мадлени Стренд, — будь ласка, виходьте першою.

Томас Бірз почав виконувати свої загрози.

Як сталося, що Мадлена згодилась допомагати страйкарям? Як сталося, що вона прийшла на засідання страйкового комітету з Тімом?

Після пам’ятної розмови з Тімом Мадлена поїхала з ним до робітничих кварталів. Тім попрохав Мадлену самій вказати, де спинитись та куди зайти. І те, що побачила Мадлена в робітничих будинках, справило на неї надзвичайно гнітюче вражіння. Вона ніколи не думала, що боротьба робітників проти компанії Говерса призводить до таких злиднів.

Мадлена гадала, що страйк лише просто знесилив місто, що він тільки заважає спокійно працювати. Тепер вона наочно побачила, на що доводиться йти робітникам під час жорстокої боротьби проти капіталу.

Люди були без хліба. Люди із схудлими обличчями не мали ковдри, щоб укрити нею дітей. Мати тремтячими пальцями розподіляла між дітьми невеликий шматок хліба та три картоплини. Вона не їла сама, вона ховала злиденні рештки на завтра, хоч і бачила, що діти не наїлися, що вони просто голодні; вона відкладала, хоч і чула, що діти благають дати їм ще по півкартоплини.

Страйковий комітет допомагав робітникам, він видавав їм гроші, хліб тощо. Але кошти були надто обмежені, а робітників, що страйкували, було надто багато. На родину з матері, батька і трьох дітей припадало на день двадцять центів — щось із два фунти хліба.

Мадлена згадувала сухе впевнене обличчя Томаса, згадувала його жорстокі слова про залізні руки, якими він обіцяв задушити всіх непокірних. Їй здавалось, що вона бачить ті руки, що вона чує, як важко топчуть важкі ноги роботарів ці маленькі будинки з робітниками і їхніми дітьми.

Ідуть, ідуть залізні роботарі — і земля гуде під їхніми кроками! Вони ідуть суцільною шеренгою, вони не звертають убік, мов не бачать, не відчувають перешкод. Вони сунуть з заводу, вони посуваються сюди, до робітничих кварталів. Високо підносять вони свої безжалісні ноги. Люди