Ідуть роботарі - Володимир Миколайович Владко

І не бачачи, не чуючи нічого, — роботарі ідуть по парканах, по будинках. В грізному тріщанні падає, руйнується все. А роботарі йдуть, ідуть, — безжалісні, важкі, металічні потвори! І десь далеко позаду посміхається злісною, лютою, оскаженілою посмішкою сухе обличчя Томаса Бірза з люлькою в зціплених зубах…

У голові Мадлени все йшло обертом. Вона насилу опановувала себе. Відганяла всі кошмарні привиди. Вона знов бачила перед собою знедолених людей, зголоднілих, зблідлих людей.

І все ж таки робітники не поступались! Ніде Мадлена не чула розмов про припинення страйку. Батько втішав дівчинку:

— Нічого, дочко, ось скоро переможемо, тоді куплю тобі цукерок. Ти які більш любиш, білі чи червоні?

Тім майже нічого не говорив Мадлені. Він просто подеколи давав сухі довідки про те, як допомагає страйковий комітет та скільки в нього ще залишається грошей. Нарешті Мадлена не витримала:

— Досить! Я не можу більше. Почуваю, наче я зробила якийсь злочин…

Вони поверталися назад. Мадлена відкинулась на спинку автомобіля і про щось напружено думала. Як крізь сон вона чула, що Тім усе ще розповідає їй про боротьбу робітників, про допомогу страйкові, яку пощастило йому організувати через газету «Ред Стар». Раптом вона відчула, як голос Тіма знову зробився м’яким і ласкавим. Тім запитував її:

— Що ж тепер відповість мені Мадлена? Невже вона не переконалася в правдивості моїх слів?

Автомобіль наближався до центру міста. Мадлена зітхнула:

— О, Тім, навіщо питати! Ви ж і самі добре бачите, що я не можу не згодитися з вами. Але…

— Що саме?

— Невже для того, щоб допомогти робітникам, щоб перемогти Говерса треба зводити нанівець винахід роботарів? Невже немає іншого шляху? Адже подумайте, який надзвичайний винахід ті роботарі! Я не пам’ятаю за останні двадцять-тридцять років нічого, що б мало хоч приблизно таку вагу, як цей винахід?

Тім усміхнувся. Автомобіль спинився. Він допоміг Мадлені вийти з нього, охоче прийняв запрошення Мадлени зайти відпочити до неї. І коли він уже сидів у широкому і вигідному кріслі робочої кімнати Мадлени, коли Мадлена сіла в таке ж крісло поруч нього, — Тім обережно взяв між свої широкі долоні маленьку руку дівчини і проговорив:

— Хто вам сказав, що роботарів треба нищити? Їх треба підкорити нашій волі. Невже мені, журналістові, треба пояснювати вам, спеціалістові радіотехніки, як саме взятися до цієї справи?

Мадлена подивилася на Тіма широко розкритими очима.

— Що, хіба не розумієте, Мадлено? Ви тільки подумайте, яка б то була надзвичайна річ. Роботарі, цей дійсно геніальний винахід, працюють не проти робітництва, а разом з ним. Залізних потвор перетворено з ворогів робітників на їх друзів. Людина, що спромоглася б це зробити, з мого погляду заслуговувала б називатися геніальною. Але як зробити це — я, звісно, не знаю.

— Як? Тобто ви гадаєте, що роботарів можна справді підкорити вашій волі? А Бірз?

— У тім то й річ, що треба вирвати роботарів з-спід впливу Бірза. Слухайте, Мадлено, згадаймо історичні факти. Колись, наприклад, дикуни й думати не могли про те, щоб відібрати з рук білого авантюрника рушницю, з якої він стріляв на них. А потім?.. Потім вони добре навчились поводитись з рушницею і спрямовувати кулі з неї проти тих же білих авантюрників. Мадлено, коли дикун зміг так опанувати техніку рушниці, — невже ми не опануємо техніки роботарів? Адже роботарі — це сучасна найдосконаліша машина, це нова рушниця в руках авантюрників капіталістів. Ми ще не знаємо її, вона просто жахає нас, бо її винахідник відразу й несподівано спрямував вчинки цієї машини проти нас. Але, хіба ми не можемо відібрати ту машину з його рук? Це справа тільки часу. Для того я прошу вас допомогти нам, щоб прискорити той час.

Мадлена стиснула руку Тіма, очі її сяяли:

— Гаразд, Тім! Угоду підписано. Це проблема не менш важлива за ту, яку розв’язав Томас Бірз. Отже, наша мета: підкорити роботарів нашій волі. Гаразд. І знаєте що?..

Мадлена спинилась. Вона задумалась. Із обличчя її потроху збігала радісна усмішка, яку з захопленням до цього спостерігав Тім. Обличчя Мадлени помітно сумнішало, наче темна хмарка набігала на нього.

— Та що з вами, Мадлено? — запитав її збентежено Тім.

Мадлена мовчала. Вона пригадувала:

… малесенька, чорна овальна плеската коробка, яку Томас Бірз виймає з кишені. На коробці блискучі кнопки. І ось важкі й незграбні роботарі ідуть колом, утворюють кільце, підкорюючись наказам Бірза, який пересилає їм накази за допомогою маленької чорної коробки, натискуючи на її блискучі кнопки, граючи тими кнопками, як музикант грає клавішами гармонії. І ритм руху пальців Бірза не збігається з рухом роботарів, цей ритм нагадує азбуку Морзе… Умовні сигнали…

— Що з вами? Ви зблідли? — почула Мадлена стурбований голос Тіма.

Вона провела рукою по чолу, по очах, мов відганяючи якийсь привид.

— Слухайте, Тім, — сказала вона повільно, — слухайте. Є один спосіб керувати роботарями, який я бачила на власні очі.

— Який? — аж підстрибнув Тім.

— Не радійте надмірно. Це не така легка справа.

І Мадлена розповіла Тімові про кишеньковий генератор Томаса Бірза. Вона не встигла ще закінчити, як Тім, що допомагав їй розповідати енергійними жестами своїх рук і голови, вигукнув:

— Так це ж чудово! Ми візьмемо той генератор у Бірза…

— Як? — спокійно запитала Мадлена.

Тім поїжився, мов на нього вилили холодної води:

— Е… ну, одне слово, візьмемо.

— Силоміць візьмете чи вкрадете? — запитала Мадлена тепер уже насмішливо.

Цього Тім перенести спокійно вже не міг.

— А хоча б і силоміць, а хоча б і вкрали? Хіба це змінює становище? Хіба для нашої мети не все одно, якими шляхами і способами підкорити собі роботарів?

Мадлена