Ідуть роботарі - Володимир Миколайович Владко

«Становище не врятоване акції падають вимагаю рішучих заходів використайте всі можливості впливу страйкарів робіть що хочете страйк треба зірвати за всяку ціну Говерс».

Бірзові принесли цю радіотелеграму на завод. Він прочитав її, зневажливо знизав плечима. Спробував потягти з люльки — і несподівано для себе помітив, що люлька погасла. Бірз дуже довго набивав її тютюном і запалював. Коли над люлькою звився сивий пахучий димок, Бірз помітив, що у нього тремтять пальці лівої руки, яка тримала люльку. Це було дуже неприємно. Це свідчило про те, що нерви винахідника роботарів не були у повному порядку.

Розкурюючи люльку, Бірз нервово ходив по діагоналях свого кабінета, ввесь час говорячи собі:

— Більше спокою, більше витриманості…

І тільки тоді, коли він пересвідчився, що пальці його лівої руки перестали тремтіти, коли від нервової напруженості не залишилося вже, здавалось, нічого, — тільки тоді Бірз вийшов з кабінета і підійшов до мовчазної велетенської залізної постаті роботаря, яка стояла біля його дверей. Він вийняв знов з кишені радіотелеграму Говерса, ще раз уважно прочитав її і процідив крізь зуби:

— Так, рішучих заходів… Хотів би я знати, яких саме?.. Але, спробуємо, спробуємо!

З несподіваною усмішкою він енергійно поляскав по плечу роботаря:

— Ти чув, хлопчику? Говерс вимагає рішучих заходів; добре! Доведеться щось зробити. Га?

Роботар нічого не відповів, як і слід було сподіватися. Але Бірз і не чекав на відповідь. Він посміхнувся ще раз і попростував назад до кабінета, неуважно повторюючи:

— Справді, справді цікаво… Ану, обміркуймо це!

Вже зовсім спокійними рухами він взяв папір, вийняв автоматичний олівець і уважно почав креслити на папері якийсь план. Він креслив, закреслював і знов креслив. Через кілька хвилин різкий дзвінок викликав до його кабінета технічного директора заводу.

— У мене до вас є прохання, містер Кроль, — звернувся до нього Бірз. — Ви, здається, добре знаєте місто. Перевірте, будь ласка, чи правильно я накреслив план?

— Цілком правильно, — ствердив містер Кроль, перевіривши рисунок.

— А в страйковому комітеті вам не доводилося бувати?

— Ні, ніколи, — здивовано і навіть трохи ображено відповів містер Кроль.

— У кого ж я міг би взнати про приміщення страйкового комітету? — задумливо проговорив Бірз.

— Я можу вам порекомендувати одного з наших професіональних робітників, — вагаючись, порадив містер Кроль. — Він, безумовно, не раз бував у комітеті.

— Дуже добре. Тільки я попрошу вас особисто з’ясувати у нього дещо, щоб не викликати цю людину сюди. Мене цікавлять дуже нескладні відомості. Хай ваш професіоналіст уважно накреслить олівцем на папері, як заходити з вулиці до комітету. Та хай не забуде відзначити, куди відчиняються кожні двері будинка — на вулицю чи до кімнати. Це дуже важливо.

І, простеживши спокійним поглядом, як виходив здивований незрозумілим наказом містер Кроль, — Томас Бірз ще раз зловісно посміхнувся і взявся за папери.

Але працювати він не міг. Щось залишилося від неприємного почуття, з яким він читав телеграму Говерса і роздивлявся потім тремтіння своїх пальців.

Томас Бірз чекав замовлених відомостей.

Засідання було призначено на восьму годину вечора.

Усі члени страйкового комітету вже зібралися. Не було тільки Тіма, що обіцяв принести рішучу відповідь від Мадлени Стренд. Майк Тізман звернувся до Боба Леслі, що писав якогось листа:

— Щось не віриться мені, щоб з Мадленою вийшло добре, Боб.

Боб Леслі відірвався від листа і суворо відповів:

— Хто сказав тобі, що я дуже вірю в це? Проте, безглуздям було б не спробувати. Адже це єдина людина, яка могла б допомогти нам.

Майк Тізман не відповів. Його душив кашель. Сухий тяжкий кашель, який він заробив двадцятьма роками праці коло Говерсових доменних печей. Відкашлявшись, він звернувся до сусіда:

— Кажуть, товариші, що в Червоних Країнах робітників надсилають коштом держави лікуватися. Як захворів, так і надсилають… На море або в гори… Усе не так, як у нас. От де живуть люди!..

Кашель заважав йому говорити. Але, вхопившись сухими жовтими пальцями за комір сорочки, Майк задумливо говорив далі, мов розповідаючи дивну казку:

— Кажуть, кожен робітник взагалі має там відпустку щороку. Підходить твій час, тобі й говорять: іди, товаришу, у відпустку. Ось тобі гроші за два тижні вперед, роби що хочеш… Це так усім, чисто всім робітникам. А хворим — лікування. Кому на річку, кому в ліс, — у кого яка хвороба. Таким, як я — море… Живи собі на березі моря, лікуйся. Дивно!..

І він знов закашлявся. Потім вибрав слушну хвилинку між двома нападами кашлю і закінчив:

— Двадцять років мрію про море. Хоч би глянути на нього, яке воно справді…

— А ще чого б ти хотів?

— Отак би через те море та просто до Червоних Країн… — замріяно вимовив Майк Тізман. — Більш нічого не хотів би. Тільки це зовсім неможливо, бо уряд не випустить. То раніш було можна їхати куди хочеш. А тепер…

— Та годі тобі, — нетерпляче перебив Майка Боб Леслі, — де той Тім подівся? Що з ним сталось?..

— Не лайся, Боб, — раптом почувся веселий голос Тіма. — Я вже прийшов. І, як бачиш, не сам.

Справді він був не сам. Поруч нього стояла жінка в синьому плащі, що з ніяковістю оглядала всіх присутніх. То була Мадлена. Боб Леслі підвівся:

— Дуже радий вітати товаришку Мадлену Стренд. Ми довго чекали на вас, і навіть був час… був час, коли ми майже втратили надію бачити вас у себе. Проте, очевидно, це вже минуле. Ще раз від імени всього комітету вітаю вас!

Мадлена зрозуміла натяк Боба. Вони втратили надію тоді, коли вона їздила на