Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік
— Мабуть, надумали щось недобре, сеньйоре. Вони озброєні луками, — похмуро озивається Пабло. — Боюсь, сеньйоре професор, що їхні стріли змащені отрутою кураре. Ви знаєте, що таке кураре?
— Так, Пабло, знаю. — Професор, майже беззвучно ворушачи губами, став швидко лічити піроги: — Одна, дві, три… п’ять… десять. Чималенько…
Він підвів голову і раптом побачив, що далеко попереду, посеред річки, немов на урочистих змаганнях, стояло вряд ще кілька пірог. Здавалося, індіяни намагаються блокувати корабель. Це було дивно, неймовірно. Професор ніколи б не подумав, що йому доведеться мати справу з ворожим тубільним населенням. Зрештою, вони сховані за надійними стінами корабля. Немає великого риску, якщо індіяни й намислять щось погане. А втім, що вони все-таки намислили?
Тим часом “Голіаф” наблизився до індіянських пірог, які перетинали ріку. Всі човни за чиєюсь командою зрушили з місця і швидко посунули до карабля. Індіяни, які не сиділи на веслах, посхоплювалися зі своїх місць, підняли над головами луки й списи і сповнили річкову просторінь відчайдушними криками. Вони неймовірно галасували, люто, войовничо потрясаючи в повітрі зброєю і, певно, намагаючись залякати пасажирів “Голіафа”.
Професор стояв вражений.
Капітан Пабло схопив його за плечі і, немов пробуджуючи від сну, щосили трусонув.
— Негайно всім у трюм! — закричав розпачливо. — Кураре! Чуєте, сеньйоре професор? Кураре!
Страхітливе слово ніби електричним струмом пронизало мозок. Треба якнайшвидше сховатися в трюмі.
Збігаючи по східцях на палубу, професор спробував заспокоїти себе: “Чому неодмінно кураре! Хіба ми заподіяли індіянам щось погане? Капітан застерігає, очевидно, про всякий випадок”.
Бунч, Самсонов і Олесь, почувши наказ капітана, сполошилися.
— Спускайтеся швидше! — наказав Крутояр, квапливо підходячи до них. — Індіяни, здається, замислили щось недобре. Ану, Олесю, негайно в трюм!
Усі зайшли до тісного трюмного приміщення, що правило за кают-компанію. Посідали на дубові лави попід стінами. Сторожко почали прислухатись до невиразних звуків, які долинали ззовні. Сиділи, думали й мучились через своє безсилля.
Самсонов перший не витримав мовчанки:
— Гляну, що там робиться.
Схопившись за поручні, ривком вискочив по трапу на палубу. Ріка сяяла сріблом. Капітан Пабло, як і раніше, стояв у своїй рубці. Трохи заспокоєний, Самсонов, розправивши плечі, пішов до носа. В цю мить він побачив дві чорні, лискучі голови. Вузенькі очі войовниче дивилися на нього з-за борту.
Від несподіванки Самсонов відступив назад. Якесь марення, наслання, гра уяви. Хотілося думати, що це просто зринули в пам’яті кадри якогось кінофільму, щось із давніх пригодницьких стрічок про героїв Жюля Верна. Паганель, діти капітана Гранта, австралійські каторжники, прерії, джунглі Патагонії…
Ні, тут не Патагонія, інші місця, інші хащі. І не XIX століття, а майже кінець XX. І цілком виразно вимальовуються живі людські голови, і руки темно-брунатні тягнуться до нього, і в тих руках зброя — широкі, важкі тесаки мачете.
Було неважко здогадатися, що це напасники. Ось зараз вони вилізуть на палубу, мить, друга — і їхні мачете злетять угору, і станеться непоправне. А у нього, Самсонова, навіть палиці в руках немає. Він сам-самісінький, і ніхто не почує його крику, його волання про допомогу.
Очі індіян зустрілися з поглядом білолицього велетня. І, мабуть, на коротку хвилю завмерли в переляку. Цієї хвилі було досить для того, щоб Самсонов опритомнів і зважився на дію.
Мусив рятуватися. Він єдиний, хто здатен щось учинити, якось захистити своїх друзів. Стрибок уперед, удар ногою — і вже нападники, змахнувши руками, летять за борт. Плюскіт, зойки, жахні крики, люте волання. Чути, як унизу зашуміли голоси індіян, захлюпотіли весла. Та боже ж ти мій, там же ціла армія, ціла армада пірогі Вони оточили “Голіаф” і зараз почнуть брати його в облогу.
Самсонов кинувся до капітана, закричав йому прямо в рубку:
- Індіяни нас штурмують!..
Капітан Пабло нічого не почув за гуркотом мотора, зате його почув товстун Бунч, і почув професор Крутояр, що стояв біля протилежного боку. Його ще не встигли розтривожити крики дикунів на річці, ще весь був у полоні задуми, у своїх наукових розмірковуваннях. Двадцяте століття, й отака первозданна дикість, шаленство розбуяної природи, одвічна тиша й одвічне панування законів стихії. Відсталість чи краса? Людина не повинна підкоряти всесвіт тільки своїм раціональним задумам. Хай буде бодай трішки отакої неторканості, отакої завмерлої краси…
І враз — переляканий вигук Самсонова. Когось наче мають штурмувати, там зчинено тривогу.
— Ви чуєте, дорогий мій Бунче? Ходімо, щось негаразд.
До них уже біг Самсонов, показував рукою кудись по той бік капітанської рубки. Там… там… він не міг вимовити й слова, його аж тепер пройняв жах… Там лізуть дикуни зі своїми мачете, хочуть влаштувати різанину.
Зненацька хмара стріл посипалася на “Голіаф”, замигтіло щось дивне, заіскрилося пір’ям проти сонця. Гострі наконечники впивалися в дерево палуби, в корабельні надбудови, дзенькали по шибках ілюмінаторів. На щастя, жодна не вцілила в пасажирів, ані в команду корабля.
Треба було брати на себе роль командира. В роки війни Крутояр був хлоп’ям, через його село прокотився фронтовий шквал, і він добре пам’ятає, як вони ховалися з усією сім’єю в льоху, як мама прикривала їх подушками — може вцілити снаряд, то хоч не вб’є одразу, не покалічить. Дивно, йому зараз раптом здалося, наче він знову переживає ті страхітливі часи фашистської навали, і страх перед смертю, перед ворожими снарядами й кулями пройняв його з такою силою, що в нього аж ноги стали ватяними. Однак наступної миті він уже володів собою — далася взнаки звичка брати на себе відповідальність за найтяжчих обставин. Людей у трюм! Всіх — у трюм! Ці дикуни можуть змащувати свої стріли отрутою кураре, і тоді найменше влучання означатиме смерть.
Зібралися в трюмному приміщенні біля машинного відділення, з’юрмилися на одній лаві
