Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

Двоє темних смаглявих тіл на високому човні. Один індіянин майже лежить на борту, другий стоїть із списом у руці і орлино-гордовитим поглядом озирає ріку. Довгі пера прикрашають його голову. Капітан Пабло пояснює, що червоношкірі ловлять рибу. Як ловлять? О, хитрі бестії! Ставлять на бистрині великі кошики з отруйною травою, потім спускаються нижче по течії і чекають, доки очманіла риба припливе їм у руки.

І знову жовті хвилі ріки і спекотне сонце… Поліцейські патрулі спиняють суденце. “Документи, сеньйори! Просимо, сеньйори, дорога вільна, але остерігайтеся сельви!”

Втомлені, посірілі обличчя мандрівників. Спека відібрала в них сили й бадьорість, перетворила на добровільних бранців маленької дерев’яної в’язниці, що гойдається на хвилях. Не рік, не два снують по Ріо-Оскуро кораблі й ланчії, давно пролягли тут траси найсучасніших корабельних компаній, але ріка залишилася тією ж, що була сотні й тисячі років тому, — пустельна і непривітна. Та ж сама ворожість зяє в рудих її нуртовиннях, і тією ж моторошною, зловісною пусткою віє з безлюдних лісових хащів. Хіба що раніше перші мандрівники, простуючи цими безгомінними просторами, сподівалися якогось чуда, і очі їхні вишукували поміж високими стовбурами асаї казкову постать “золотої людини”. Тепер тут усе відомо і все нужденно.

Онде тубільці снують біля берега, витягуючи з води довгі човни. Онде мулат у солом’янім капелюсі закидає сітку і голодними очима дивиться на похмуру ріку. А онде причал, що ледь сіріє в густих заростях джунглів.

Цілий натовп з’юрмився біля дерев’яного настилу, — бронзові плечі, полотняні штани, драні капелюхи. Не встиг кораблик пристати до дерев’яних стояків, як юрба індіян галасливо вбігає на палубу. Всі худі, виснажені, з нездоровим блиском в очах.

— Вони майже всі хворі на пропасницю, — пояснює капітан Пабло.

Крутояр приносить хінін і хоче обдарувати гостей. Але індіяни, котрі щойно з неприхованою радістю й цікавістю зійшли на борт “Голіафа”, побачивши в руках білого чужинця коробку з благодатним порошком, умить нишкнуть, хмурнішають, проймаються сумною байдужістю. Вони не хочуть брати хінін. Відвертають очі, мов звірі, перед якими господар поставив страву і тут же замірився канчуком, щоб уперіщити того, хто торкнеться до неї. Крутояр дивується. Чому туземці отак зненацька зчужіли? Чому не беруть ліків?

Капітан Пабло пояснює професорові, що туземці не мають золота. Адже за хінін треба платити золотом і тільки золотом, як заведено тут здавна торговцями і місіонерами. А де в цих злиденних людей золото? На всіх золотих копальнях хазяйнують білі.

— Скажіть їм, капітане, що хінін ми даруємо.

Капітанова заява викликає серед натовпу пожвавлення. Широкі, гостро розрізані очі під чорним волоссям зблискують підозрою й острахом. Індіяни не вірять. Білі сеньйори не можуть дати задарма ліків, білі люди напевно хочуть вчинити недобре з бідними індіянами.

Крутояр переконує нещасних, шо це подарунок. Він не візьме за хінін жодної пезети.

Жодної пезети?

Якийсь добрий дух, а не людина з’явилася перед затурканим натовпом. Добрий дух з сивими вусами і привітно-лукавим поглядом очей. Він простягує відкриту коробку, в якій лежать блискучі, дорожчі за золото пакетики ліків. Крутояр майже силоміць вкладає їх у долоні індіян. “Беріть! Це, звісно, не врятує вас, але бодай на день-два полегшить страждання. Беріть, люди добрі!”

Очі на вилицюватих обличчях тепер світяться радістю.

Для Ілька це сама нагода. Завзятий кіноаматор, він миттю дістає кінокамеру, прикидає на око експозицію, накручує пружину, стає трохи оддалік:

— Сеньйоре Пабло, попросіть усіх стати біля трапа.

Ілько приміряється об’єктивом до індіян, мружиться від нетерпіння. — Швидше, швидше, доки сонце не заповзло за хмару!.. Блискучий кадр до загальної етнографічної колекції географа… Що таке? В чім річ?.. Гості невдоволені, їх щось злякало, може, образило?

— Сеньйоре Пабло…

— Ах, сеньйоре Самсонов!

— Ці індіянські красуні, мабуть, соромляться виступати переді мною в своєму натуральному вигляді. О люди! Ваші голі тіла є найкращою оздобою планети. Ставайте, хутчіше ставайте!..

Ілько бігає, розмахує руками, метушиться, цупить до трапа якогось юнака, поряд ставить високу жінку, потім ще підлітка… Однак усе даремно. Індіяни вперто супляться, обличчя їхні — ворожі, у декого злякані. Якийсь сухорлявий дідусь з кістлявим лицем, трясучи лобатою головою, простягує Ількові коробочку з хініном.

— Та що сталося? — зводить у подиві брови Самсонов.

— Старий не хоче хініну, — пояснює Пабло. — Він каже: “Нехай краще естрангейро (чужинець) візьме назад хінін і не забирає їхніх облич”.

— Он воно що! — вигукує Крутояр. — Припиніть, Ілько! Це схоже на екзекуцію.

— Але ж я… ніякої шкоди… — упирається географ, крутячи в руках кінокамеру. — Матимемо зайвий документ…

— Ви кривдите людей. Дайте їм спокій!

Ілько, мов ображений хлопчик, спускається вслід. Нічого не вдієш! Тут свої звичаї, свої закони.

Нарешті суденце відчалює. Попереду знову жовті хвилі ріки і нестерпне сонце…

Маленький невтомний “Голіаф” посувається річкою. Мандрівники шостий день у дорозі. Вечоріє. Затуманений диск сонця незабаром сховається за обрій.

Капітан Пабло пильно вдивляється в берег, йому не подобаються дві індіянські піроги попід лівим берегом. Ніби мисливські собаки, скрадаються вони між зеленими заростями. Диявольськи дужі руки в тих індіян. Як вони женуть свої човни!

Пабло стежить за пірогами. Їх уже три. Ось до них приєднується четверта, потім п’ята. І в кожній — озброєні індіяни. Капітан Пабло звик вірити своїм очам. Він добре бачить луки й стріли в руках червоношкірих. Проти кого ж ті луки? І куди поспішають маленькі човники?

— Сильвестре! — гукає капітан Пабло в машинний відділ. — Повний вперед!

— Що там, капітане?

Пабло рвучко обертається назад. До нього в рубку піднімається по східцях професор. В очах — насторожена увага. Він, мабуть, теж щось помітив.

— Пабло,