Господиня - Стефані Маєр

Я повільно під’їхала до кораблів.

— Усе буде просто. Тут чимало вантажного транспорту, і нас не помітять. О! Бачу вантажівку з контейнерами — Джареде, пам’ятаєш, такі самі розвантажувалися в лікарні? Якийсь чоловік оглядає стоси… Потім перекладає їх на візок… Збирається завантажити… — я ще трохи скинула швидкість, уважно роздивляючись все довкола, — так, саме на потрібний корабель. Просто у відчинений люк. Зараз зроблю ще один круг і підкрадуся, коли чоловік буде в кораблі.

Я проїхала повз, раз у раз зиркаючи у дзеркало заднього огляду. Біля кишки, що з’єднувала корабель із терміналом, висіла табличка. Прочитавши написане, я усміхнулася. Корабель вирушав на Планету Квітів. Це доля.

Чоловік зник у кораблі, і я повільно розвернулася.

— Приготуйтеся, — прошепотіла я і зупинилася в тіні циліндричного крила сусіднього корабля, за три-чотири фути від вантажівки. Неподалік, біля старої злітно-посадкової смуги, працювало кілька людей. У темряві ночі ще одна постать — моя — легко загубиться.

Я заглушила двигун і вистрибнула з машини, намагаючись поводитися невимушено, так ніби роблю свою звичну роботу. Обійшла фургон і зі скреготом відчинила багажник. Кришка контейнера світилася червоним — це означало, що всередині є душа. Я обережно підняла свою тендітну ношу й захлопнула багажник.

Я намагалася не пришвидшувати кроку, наближаючись до кузова вантажівки. Однак дихання прискорилося само собою. Здалося, тут небезпечніше, ніж у цілильні, і я розхвилювалася. Чи захочуть люди отак ризикувати своїм життям?

«Не забувай, що я там буду. Якщо хочеш, я сама це робитиму. А може, ти все-таки передумаєш?»

«Дякую, Мел».

Довелося докласти зусиль і не озиратися на відчинений люк, у якому зник чоловік. Я обережно поставила контейнер на саму гору стосу. Серед сотень таких самих ніхто його й не запримітить.

— Прощавай, — прошепотіла я. — Нехай із наступним носієм тобі поталанить більше.

І з цими словами я дуже повільно рушила до фургона.

Коли я вирулювала з-під великого корабля, у фургоні панувала тиша. Ми вже зрушили з місця, а серце досі шалено калатало. В дзеркалі заднього огляду відбивався порожній люк. Чоловік так і не з’явився, і дуже скоро корабель зник із поля зору.

Іян переліз на пасажирське сидіння.

— Здається, нічого складного.

— Пощастило — ми опинилися там дуже вчасно. Наступного разу, може, доведеться чекати довше.

Іян потягнувся і взяв мене за руку.

— Ти наш талісман.

Я не відповіла.

— Тепер, коли вона в безпеці, тобі стало легше?

— Так.

Він здригнувся, вловивши в моєму голосі фальшиві нотки. Я так і не наважилась на нього подивитися.

— Що ж, а тепер гайда по цілителів, — пробурмотіла я.

Всю дорогу до невеличкої цілильні Іян мовчав.

Я гадала, що друге завдання виявиться небезпечнішим, складнішим. План був такий: я повинна (якщо все складеться вдало) виманити парочку цілителів, мовляв, у фургоні — поранений друг. Старий трюк, який безвідмовно діє на довірливих і зовсім не підозріливих цілителів.

Як виявилося, мені навіть не знадобилося заходити всередину. Коли я під’їхала до стоянки, два цілителі середнього віку, чоловік і жінка, вдягнені в пурпурову уніформу, саме сідали в машину. Їхня зміна закінчилася, і тепер вони їхали додому. Машина стояла на розі цілильні. Поряд нікого не було.

Іян напружено кивнув.

Я зупинила фургон просто біля їхньої машини. Вони водночас здивовано зиркнули на мене.

Я відчинила дверцята й вислизнула надвір. В очах у мене стояли сльози, голос тремтів, і це допомогло їх переконати.

— Мій друг у фургоні… Я не знаю, що з ним!

Цілителі негайно кинулися на допомогу, і я квапливо відчинила задні дверцята. Іян зайшов іззаду, Джаред приготував хлороформ.

Далі я не дивилася.

Це забрало всього кілька секунд. Джаред затягнув обм’яклі тіла всередину, а Іян захряснув дверцята. Кілька секунд Іян дивився на мої заплакані очі, а тоді сів за кермо.

Я сіла поруч, і він знову взяв мене за руку.

— Вибач, Вандо. Я знаю, як тобі важко.

— Так.

Він і близько не уявляв, наскільки мені важко і скільки на те існує причин.

— Принаймні все минулося гладенько, — він ніжно стиснув мої пальці.— 3 тебе чудовий талісман.

Занадто гладенько. Обидва завдання ми виконали занадто ідеально, занадто швидко. Це все доля — вона мене підганяє.

Іян попрямував до шосе. За кілька хвилин з’явився добре знайомий яскравий знак. Я глибоко вдихнула й витерла очі.

— Іяне, зробиш мені послугу?

— Все що забажаєш.

— Хочу бутерброд.

— Без проблем, — засміявся він.

На стоянці ми помінялися місцями, і я під’їхала до віконечка.

— Що хочеш ти? — запитала я в Іяна.

— Нічого. Яке задоволення — спостерігати, як ти робиш щось для себе. Мабуть, уперше за увесь час.

Я не усміхнулася на його кпини. Оцей бутерброд для мене — останній обід