Господиня - Стефані Маєр

Я перевернулася на спину і в зоряному світлі подивилася на своє тіло.

Під шаром болота й синцями ховалися чарівні руки. Приємна засмагла шкіра; навіть у тьмяному блідому світлі вона була прегарна. Нігті покусані, проте тверді та гладкі, з маленькими білими півмісяцями біля краю. Я поворушила пальцями, спостерігаючи, як ожили м’язи й запрацювали тоненькі кісточки. Я зігнула руки й підняла їх над головою: немов дві темношкірі танцівниці вигиналися на тлі зоряного неба.

Я провела долонею по волоссю — воно відросло майже до плечей. Мелані це сподобається. Після кількох тижнів, проведених у готелях, після шампунів і вітамінних масок воно знову стало шовковистим і блискучим.

Я широко розкинула руки, поки не хруснули суглоби, й відчула їхню силу. Вони здатні видертися на скелю, носити вантажі, скопати поле. Водночас вони неймовірно ніжні. Здатні заколисати дитину, втішити друга, любити… але все це не для мене.

Я глибоко вдихнула, й з очей покотилися сльози. Вони стікали по скронях прямісінько у волосся.

Я напружила м’язи ніг і відчула їхню пружність та стрімкість. У мене з’явилося непереборне бажання мчати, оббігти велике поле, відчути підошвами тверду землю. Щоб вітер тріпотів у волоссі. І щоб падав дощ і я на бігу вдихала його запах.

Ступні витягнулися й повернулися назад — в такт диханню. Вдих, видих. Витягнулися, повернулися назад. Приємне відчуття.

Кінчиками пальців я торкнулася обличчя — тепла гладенька шкіра. Я рада, що повернула Мелані її колишню ніжну шкіру. Я заплющила очі й погладила повіки.

Я жила в стількох тілах, але жодне не любила так сильно, як це. Жодного не бажала так, як цього. І звісно, саме від цього тіла мені доводиться відмовлятися.

Яка іронія долі! Я засміялась і зосередилася на своїх відчуттях: повітря потрапляло в рот і повільно затікало в легені; сміх, немов свіжий вітерець, пронісся по тілу й забрав із собою всі тривоги й печалі. А інші види здатні так легко зцілюватися? Я не пам’ятала.

Я діткнулася вуст і згадала поцілунки Джареда, Іяна… Не кожному випадало цілувати стільки вродливих тіл. За такий короткий час я встигла набагато більше, ніж інші.

Як швидко сплив час! Я не певна, але, мабуть, минув рік. Єдиний швидкий оберт зеленої планети навколо звичайної жовтої зірки. Найкоротше життя з усіх, що я прожила.

Моє найкоротше, найважливіше, найболючіше життя. Життя, яке назавжди визначило моє «я» і прив’язало мене до однієї зірки, однієї планети, однієї маленької родини чужинців.

Ще трошки часу… що в цьому такого поганого?

«Нічого, — прошепотіла Мел. — Отож скористайся з цього».

«Ніколи не знаєш, скільки часу в тебе залишилося», — прошепотіла я у відповідь.

Але насправді я знала. Знала, скільки мені залишилося. І я не могла дозволити собі чекати. Мій час вийшов.

По всьому тілу — від пальчиків ніг до кінчиків волосся — прокотилося зітхання. Аарон і Брандт не чекатимуть вічно. А тепер у мене з’явилося ще кілька запитань, які потребували відповіді. Цього разу мені потрібен був Док.

Повсюди в печерах мене зустрічали сумні, опущені долі очі. Було легко прослизнути повз них непоміченою. Нікого не хвилювало, що я тут роблю, хіба що Джеба, Брандта й Аарона, а їх тут не було.

Безмежного поля під дощем у печерах не знайти, проте був довгий південний тунель. Бігти швидко не вийшло — було занадто темно, але вдалося підтримувати середній темп. Я відчувала, як мої м’язи розігрівалися.

Я сподівалася, що Док уже в себе, а якщо ні, я б його дочекалася. Він буде сам. Бідолаха — тепер він завжди сам.

Після того, як ми врятували Джеймі, Шерон зібрала речі й переїхала до матері, а Док не хотів спати в порожній кімнаті, тому ночував у лікарні.

Яка сильна ненависть! Шерон радше знищить не тільки своє щастя, але й щастя Дока, але не пробачить чоловікові те, що він допоміг мені врятувати Джеймі.

Шерон і Меґґі день у день дедалі рідше з’являлися на людях, віддалялися від решти. Вони немов нікого не помічали, як колись не помічали мене. Цікаво, чи зміниться щось після того, як мене не стане, чи ця парочка так віддалася своїм упередженням, що вже запізно?

Ну, що за безглуздий спосіб марнувати дорогоцінний час!

Уперше сьогодні південний тунель видався мені неймовірно коротким. Не встигла я пробігти й половини, як з арки, за якою починалися володіння Дока, полилося тьмяне світло. Він у себе.

Я пішла ступою. Не хотілося його лякати, а то ще подумає — знову щось сталося.

Але він таки злякався, коли я, задихана, з’явилася в кам’яному проході.

Він підскочив. Книжка, яку він читав, упала на долівку.

— Вандо? Щось сталося?

— Ні, Доку, — запевнила я. — Все добре.

— Я комусь потрібен?

— Тільки мені,— я слабко усміхнулася.

Док вийшов із-за столу й розширеними очима дивився на мене. Він зупинився за крок від мене та звів брову.

На обличчі світилася доброта. І як я могла вважати його чудовиськом?

— Ви — людина слова, — почала я.

Він кивнув і розтулив був рота, щоб заговорити, але я спинила його рухом руки.