Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук

— Як?

— Не питай. Тобі не обов’язково про це знати. Хутчіш натягай на себе спортивний костюм, взувайся в кеди та дуй до мене. Я чекаю на тебе на Софійській площі, навпроти готелю «Hyatt».

За сорок хвилин Тьомик прибув на площу. Ми перетнули майдан і спинилися просто навпроти входу до «Hyatt’у» — велетенської темно-синьої будівлі зі скла.

Я був одягнений у тісний діловий костюм від «Вороніна», а в руках тримав прихоплену для солідності течку, нібито з діловими паперами. Тьомик, як і домовлялися, припхався в шортах і спортивній куртці.

— Ну й що ти вигадав? — не витримав Тьомик.

— Оскільки грошей на те, щоби зняти номер у цьому кошмарному стійлі, у нас немає, — я кивнув у бік скляного гіганта за нашими спинами, — просто стоятимемо на вулиці перед входом.

— І що?

— І нічого, телепню. Нас незабаром заберуть, і ніхто не запідозрить, що ми навіть не заходили досередини «Hyatt’у». Ми ніби щойно вийшли звідти, затямив?

Я не помилився. Незабаром до готелю підкотив довжелезний седан «Mercedes S555». З вікна вистромився надутий рожевий писок зі жмутками безбарвного пушку навколо вух і на тім’ячку.

— Хелоу, ґайз! — бризкаючи слиною, закричала пика з «Мерседеса». — Хав а ю? Бачу, ви вже чекаєте!

— Це Міша Шимпанзюк, головний селекціонер клубу, — шепнув я на вухо Тьомику. Артем кивнув. — Прикидайся, що пам’ятаєш його. Він кілька разів зустрічався з Джуніперо в Італії.

Мій напарник вичавив із себе дурнувату посмішку й махнув прибульцеві рукою.

— Хельоу! Хельоу! — зарепетував я, силкуючись імітувати італійський акцент… А серце нестримно стукотіло: я побоювався, щоби Міша, бува, не розпізнав у Тьомикові підставу.

Селекціонер нічого не запідозрив, і я поволі заспокоївся. Окрім Шимпанзюка, ніхто в «Торпедо» з Реймандо особисто не спілкувався.

— Ви хто будете? — звернувся головний селекціонер до мене.

— Я є сеньйор Альфреде Паскуале, — виголошую, не затнувшись, — перший помічник агента, що представляє вашого нового футболіста. Сеньйор агент, на жаль, власною персоною прибути не зміг.

— О, радий познайомитися, сеньйоре Паскуале! Сідайте до машини, на базі нас уже чекають.

Перед тренувальним комплексом ФК «Торпедо» нашу трійцю зустрічав пан Триндецький, спортивний директор клубу, поважний чоловік із легкими мазками сивини на скронях.

Триндецький спочатку провів для нас екскурсію, показавши базу, спортзали, футбольні майданчики, басейни та житлові корпуси. Потім відрекомендував Тьомика тренерові й команді. Насамкінець директор запросив нас із Тьомиком до свого кабінету, де ми впродовж кількох хвилин обмінювалися малозначущими фразами. Перемовлялися англійською, хоча Тьомик, за моєю порадою, здебільшого мовчав, зрідка відповідаючи на запитання короткими «Yes, sir» чи «No, sir» або ж просто киваючи макітрою. Я остерігався, щоби хтось не «впізнав» його голос.

Невдовзі по тому, як ми всі гуртом провели Тьомика до його кімнати в житловому корпусі, Триндецький нахилився до Шимпанзюка та запитав українською, вважаючи, що їх ніхто не зрозуміє.

— Ну що ти про нього думаєш?

— Крутий чувак. Бач, навіть не хотів із нами розмовляти. Я вчора переглядав його голи. Такі «банки» клепає, що страшно дивитися. Боюся, він у нас довго не затримається. Переманять англійські гранди.

— Сплюнь. У нього контракт на три роки. Нікуди він не подінеться.

— Дай Боже… Але з вигляду хлопець серйозний. Гадаю, не треба поспішати вводити його в команду. Оця його пиха може трохи образити наших хлопців.

— Маєш рацію. Але стосовно не вводити… я з тобою не згодний. Мені здається, їм навпаки потрібно якнайшвидше почати тренуватися разом. Аби наші «буратіни» старалися тягнутися за таким майстром.

Шимпанзюк знизав плечима.

— То що тоді? Завтра випускаємо на тренування?

— Ну завтра, може, хай іще відлежиться. Післязавтра у нього медогляд. А далі нехай буде по-твоєму — запускай у загальну групу. І нехай наш «золотий хлопчик» покаже, на що здатен.

7

Спливло три дні.

Я обережно постукав у двері кімнати, яку виділили Тьомику на базі ФК «Торпедо». Відлуння стукоту затихло, проте зсередини не долинуло жодного звуку. Задля годиться я постукав іще раз і лише після того обережно смикнув ручку. Двері виявились незамкненими. Я зайшов досередини та роззирнувся.

Житлова кімната нагадувала номер тризіркового готелю: невеликий передпокій із шафою для одягу, ванна з туалетом і велика спальня з ліжком, столом і телевізором. У вікно зазирало призахідне сонце. У передпокої, відразу за порогом, валялася пара брудних футбольних бутсів. І трохи далі — на порозі між передпокоєм та спальнею — я запримітив ноги Тьомика.

«Золотий хлопчик» українського футболу лежав на підлозі, тихцем стогнав і рохкав. Хоча якщо бути точним, задня частина Тьомика перебувала на підлозі, а передня — руки й мученицьки скривлена мордяка — на ліжку. У бідолахи не вистачило сил, щоб доповзти до ліжка та нормально влягтися на матрац.

— Тьомо… — покликав я.

Друзяка у відповідь знову застогнав. Я наблизився і присів біля нього.

— Ти живий?

— Піш-ш-шоф ти… — прохрипів Тьомик.

— Що сталося?

— Я… я… я ще ніколи… так… не… не… О Господи… Вони так бігають… так бігають… Це просто кошмар якийсь… Я ледь не здох…

— Чувак, так далі не можна. Опануй себе, бо вони запідозрять, що з тобою щось не гаразд.

— Пішов ти.

— Ну тоді інсценуй травму. Я ж тобі відразу радив.

— Максе… ще одне таке тренування… і я інсценую смерть.

Я зітхнув, а тоді допоміг Тьомику видертися на ліжко. Я не знав, що ще сказати.

— Кріпися, друже. Тримайся. Подумай про винагороду, яка чекає на тебе попереду, — невиразно промимрив я і поплескав товариша по плечу.

— Пішов ти… зі своїм са… са… санаторієм, — витиснув Тьомик і вирубився.

Я прикусив губу й завмер. До першої зарплати залишалися довгі двадцять сім днів.

8

Після тижня інтенсивних тренувань Тьомика викликали на розмову до дирекції клубу.

Помічники тренера вже просто не знали, що з ним діяти. Під час розігріву італійський диво-форвард ставив підніжки одноклубникам, хвицався та штовхався. Він тікав із п’ятнадцятикілометрового кросу й по півдня ховався в перелісках за тренувальною базою. Під час командної роботи з м’ячем «легендарний» Реймандо падав додолу після першого ж доторку до шкіряної кулі, корчився у передсмертних муках і волав, деморалізуючи решту команди.

Звісно, Триндецький передбачав, що пристосування міланської зірки до українських реалій проходитиме важкувато, але те, що відбувалося протягом останніх десяти днів, більше нагадувало диверсійно-підривні дії, ніж акліматизацію, та починало всім