Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук
Не довго думаючи, я позичив у знайомих бандитів необхідну суму американських грошей (готівкою, на нетривалий час, під скажені проценти), замовив у Китаї півконтейнера одноразових окулярів і підрядив вісімдесят п’ять, як це модно казати, ритейлерів — хлопців і дівчат — для розповсюдження товару в натовпі.
План був бездоганний. Окуляри повинні були продаватися по десять гривень за штуку. А що таке десять гривень, коли йдеться про подію вселенського масштабу, так? Зважаючи, що собівартість одиниці продукції з урахуванням розмитнення становила аж 89 копійок, я міг непогано на цьому піднятися. Чи то пак міг би, адже… все зійшло на пси через кляту погоду. В суботу, коли те чортове сонце затемнялося, над Україною цілий день лив дощ, а хмари стояли такі, що в обіцяний час повного затемнення на землі навіть не примеркло…
Замість двохсот сорока тисяч я продав аж сім штук, та й ті зі знижкою. Класичний epic fail, що там говорити.
Після провалу за мною повсюдно совалися троє гевалів (довірені особи кредиторів), безперестану нагадуючи, що їм потрібні: варіант а) їхні двадцять чотири тисячі баксів, або ж — варіант б) — мої яйця. Першого в мене не було, із другим я не мав бажання розлучатися. Утративши надію перепозичити в кого-небудь зі знайомих таку значну суму, я звернувся по допомогу до рідного дядька Стьопи, який уже сьомий рік працював механіком на заводі «Alfa Romeo» в Італії.
Дядько Стьопа, відверто кажучи, чоловік із дуже крутим норовом, тож до від’їзду я завбачливо не згадував про гроші. Спершу просто повідомив, що хочу його навідати, а вже згодом, прибувши до містечка Портелло поблизу Мілана, виклав суть проблеми та попросив родича провести стабілізаційне вливання в мою фінансову систему. Замість вливання дядько Стьопа ледь не дав мені в табло й запевнив, що мене, цитую, давно час підвісити за одне місце на якому-небудь ліхтарі, тож якщо головорізи, які мене переслідують, зрештою вчинять наді мною розправу, він за мене лише порадіє, мовляв, це всім нам піде на користь, кінець цитати. Я чемно подякував і забрався назад до Мілана. У мене, знаєте, ніколи не клеїлося з родичами.
Отака була перша причина.
Другою причиною всіх подальших негараздів став той клятий трансфер. Найгучніший трансфер літнього міжсезоння української Прем’єр-ліги. Наш футбольний гранд «Торпедо» (Київ) придбав у міланського «Інтера» молодого нападника Реймандо Джуніперо. Боси київського клубу виклали за футболіста нечувану суму, що могла б становити річний бюджет невеликого обласного центру в Україні, однак усі були щасливі й задоволені. Ну воно й зрозуміло: хороший понт дорожчий за гроші.
Уперше в історії українського футболу гравець такого класу в’їжджав до України, а не виїжджав із неї. Про трансфер писали всі ЗМІ, фотографія всміхненого русявого Реймандо прикрасила перші сторінки спортивних газет і журналів. Футболіст повинен був отримувати безпрецедентну, як для України, зарплату — 180 000 євро на місяць!
Усі ці епізоди започаткували дві вервечки подій, які певний час розвивалися незалежно одна від одної і, здавалося, були далекими від того, щоби перетнутися. Одначе Фортуна розпорядилась інакше. Абсолютно не пов’язані між собою історії перетнулися та міцно сплелися. І почалося це в салоні новенького «Airbus A320» компанії «Alitalia», що прямував з Мілана до Києва. Саме цим літаком, витративши останні заощадження, я повертався на батьківщину. І саме цим літаком новоспечена торпедівська зірка Реймандо Джуніперо та його агент вилітали до столиці України.
Щоправда, була ще й третя, і то, напевно, найважливіша причина, без якої історія, що її хочу вам розповісти, була б неможливою в принципі. Ідеться про разючу схожість Реймандо Джуніперо й Тьомика, мого давнього напарника.
Річ у тім, що Реймандо походить з австрійсько-хорватської сім’ї і попри те, що має італійський паспорт і від народження проживає в Мілані, зовні зовсім не схожий на італійця. Молодий нападник на вигляд худорлявий, з високими вилицями, синіми очима й довгим русявим волоссям, що трохи кучерявиться, і це… ну геть мій Тьомик. Звісно, хлопці є далекими від того, щоби вважати їх близнюками, але з певної віддалі їх реально можна сплутати. Я навіть кілька разів кепкував зі свого товариша, тицяючи йому під носа «його» свіженьку фотографію на сторінках спортивних видань. А після того як інформацію про трансфер Джуніперо підтвердили, на мого напарника часом навіть показували пальцями в метро. Через це я глузував із нього ще більше. А дарма. Я не відразу розумів, які вигоди та перспективи обіцяє така рідкісна й дивовижна схожість.
Я збагнув, що доля підклала мені, певно, найкращий подарунок відтоді, як почав займатися бізнесом, лише коли перші дві причини цієї історії наклалися одна на одну в салоні літака, що прямував до Києва.
3
— Доброго вечора! Будь ласка, ваш посадковий талон.
Я кивнув у відповідь і передав стюардесі корінець квитка.
— Ваше місце — 14А. Трохи далі салоном. Ліворуч біля вікна.
Я ще раз кивнув і, подарувавши останній погляд бетонно-скляній будівлі «Мальпензи», зайшов до салону. Розмірене гудіння двигунів, що прогрівалися перед зльотом, розбавлене постукуванням сумок і саквояжів, які повільно заповзали в черево авіалайнера, стихло до майже нечутності. Парке й тепле повітря північної Італії заступила прохолодна, із пластиковим присмаком атмосфера пасажирського салону.
Протискаючись повз крісла, я міркував про те, що перспектива летіти до України мені зовсім не видається райдужною. У Києві на мене чекали великі дядьки з великим бажанням натовкти мені писок. І якби не закінчення терміну дії Шенгенської візи, я, напевно, залишився б в Італії. Проте заїдатися із представниками посольств і міграційною службою, тим паче однієї з країн Євросоюзу, також не хотілося.
Отак я сунув поміж кріслами та майже досягнув 14-го ряду, коли раптом просто перед собою побачив Тьомика. Голова виявилася настільки перевантаженою прикрими думками, що я ледь не вигукнув «Тьомо, привіт!», але, на щастя, вчасно схаменувся. Тихий голос десь на денці свідомості підказав, що друзяки тут бути не може. Після секундного заціпеніння до мене таки дійшло, що я бачу перед собою славетного Реймандо Джуніперо! Придивившись до нападника уважніше, я аж заплямкав від захвату та здивування: схожість із Тьомиком була неймовірною.
Футболіст
