Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук

— Чувак, я його зараз ударю.

— Максе, прошу тебе, спробуй без спецефектів! — Артем замахав руками. — Не треба нікого лупити!

— Цей розумака вже майже довів мене до стану афекції!

— Певно, ви мали на увазі, що перебуваєте в стані афекту? — безбарвним голосом радіокоментатора поправив мене коротун.

Я відчув, як лице поволі наливається кров’ю. Тьомик поквапився втрутитися.

— Окей! Окей! Я зараз усе поясню! Це означає, що у воротаря були проблеми з координацією рухів. Кузя вело, крутило й теліпало.

— А другий «кіпер»? — не вгавав я. — Що з ним?

Артем зітхнув і потупив оченята.

— Діарея, — не відволікаючись від рахування грошей, прогугнив замість нього незнайомець.

— Це понос? — уточнив я, геть заплутавшись у наукових термінах.

— Дуже сильний понос, — видихнув Тьомик.

У цей час на задньому плані ведучий футбольного огляду розповідав: «Другого воротаря під час перерви спробували витягти з туалету, проте тренерський штаб зазнав поразки та змушений був відступити. Голкіпер заявив, що без унітазу на поле не вийде».

Я весь затремтів, насилу стримуючись, аби не заїхати Тьомикові в пику.

— Ти варвар, Тьомо… — захрипів я. — Ти справжня ескімоська задниця. Як ти міг? Це ж «Торпедо»! Національна гордість країни… За нього наші діди вболівали… Слоняра ти йобаний! І я кажу тобі це просто в писок, не соромлячись! Як у тебе тільки рука піднялася?

Я відчував, як гнів заливає все моє єство, і вже лаштувався нам’яти напарникові вуха, коли Тьомик обірвав мене:

— Чувак, агов! Тобі що, не потрібні гроші?

Я заглух на півслові. За всім цим довколафутбольним неподобством я забув про свій борг. Якийсь час я сопів і супився, а тоді зрештою запитав:

— Цеє… скільки там?

— Якраз достатньо для того, щоб ти залатав дірки у своєму бюджеті.

Хвилин п’ять я мовчки спостерігав за тим, як Тьомик із коротуном завершують розбирати гроші з миски. Несподівано для самого себе я тицьнув у карлика й запитав:

— Слухай, Тьомо, а це взагалі хто такий? І чому ти віддаєш йому половину наших бабок?

Недоросток облишив рахувати купюри й утупився в мене спокійним поглядом.

— Ой, Максе, пардон! Зовсім забув вас познайомити, — похопився напарник. — Док, потисніть руку Максові, моєму колезі та компаньйону! Максе, — Артем, звівши брову, театральним жестом указав долонею на коротуна, — маю честь відрекомендувати тобі Леопольда Борисовича, головного лікаря ФК «Торпедо» (Київ)!

Я полечу!

[уперше опубліковано в збірці «Ода до радості», 2014]

1

— Неправда! — вісімнадцятирічний Стьопа від прикрощів кусав посірілі через нервове напруження губи. — Не взяли, бо зависокий!

— Тебе не взяли, бо ти тупий! — глумливо мружачи затуманене катарактою око, підсміювався Ярило Ігнатович.

Ні для кого в Бабариках не було таємницею, що на цибатому Стьопі льотчики в родині Ревунів закінчаться.

— Ви не розумієте… — Часто моргаючи, Стьопа намагався вигадати вагому причину того, що слідом за Національним авіаційним університетом йому відмовили в Кіровоградській льотній академії, однак відлуння глузливого «бо ти тупий» кислотою роз’їдало путні думки, і сухий язик молов самі нісенітниці: — Просто кабіна винищувача замала для… ну… для моїх габаритів, ноги н… н… не поміщаються, а на комерційного треба гроші, багато грошей… — Згадавши офіційний прейскурант, хлопець скривився й похнюплено схилив голову. Того літа повний чотирирічний курс навчання на пілота комерційних авіаліній у Кіровоградській льотній академії коштував шістдесят тисяч баксів.

— То в тебе мізки замалі для черепка твого пустопорожнього, — не вгавав Ярило, зневажливо позираючи на троюрідного племінника. Із товстого водянистого рота підтоптаного сільського дядька тхнуло дешевим алкоголем, а від немитого тіла несло потом. Степан стояв за три кроки від товстошийого й засмаглого Ігнатовича, проте сморід відчував добре. Хлопцю здавалося, наче під ніс почепили змочені у скислому пиві смердючі шкарпетки.

Довкола Ярила згуртувалося кілька таких самих, як він, підстаркуватих трутнів, які щодня по обіді окупували тісну пивничку, що підпирала боком сільський магазин, і сиділи там до смерку, неквапом проціджуючи крізь себе по три-чотири літри пива та майже не п’яніючи. Вони впирали волохаті, обтягнуті брудними майками чи дірявими сорочками животи в неоковирний стіл із недбало обструганих дощок і обмацували зневажливими поглядами бідолашного хлопця; час від часу хтось із них гортанно гиготав, хизуючись глибоким почуттям гумору, після чого з насолодою, розкотисто відригував і замислено кивав головою, немов погоджуючись із усім, що казав Ярило.

Обіч довгоногого Стьопи, незграбно зігнувши покорчене дитячим церебральним паралічем тіло, вовтузився із собакою його колишній однокласник Мар’янчик Стецьків, якого в Бабариках усі звали Тихоном, а чи просто Тихим. Тихон був на півроку старший за Стьопу, але каліцтво завадило його тілу розвинутись, через що чоловіки не сприймали Мар’янчика за дорослого, а відтак не зважали на його присутність. Чекаючи, коли Ярило відчепиться від небожа й вони зможуть піти, Тихий бавився з коротконогим безхвостим дворнягою, у «родословній» якого, судячи з плескатої, трохи наївної морди й широких прямокутних грудей, затесався принаймні один чистокровний французький бульдог. Собака лежав на спині, розчепіривши на всі сторони компаса короткі лапи та з насолодою підставляючи під Мар’янчикові руки гладеньке рожево-сіре черево. Його кликали Пуззі, хоча Стьопа називав собаку «хропако-пердилкою 80-го рівня», позаяк Пуззі під час сну багато хропів і ще більше пукав.

Раптово Стьопа випнув підборіддя й насупився.

— Я полечу, — сказав неголосно, без пафосу. — Я обов’язково стану пілотом. Піду в армію, а потім спробую вступити знову. Або зароблю грошей, а тоді… тоді…

— Ага! — з губів Ярила бризнула жовтувата слина. — Полетиш! Хіба як твій батько — з хліва головою об землю! Га-га-га!

Регіт підхопили решта чоловіків. Стьопа зморщився і заплющив очі, розуміючи, що розкидається обіцянками, які не зможе виконати. Мар’янчик задер голову, зазираючи в обличчя свого товариша, але тут-таки скулився й опустив погляд, не бажаючи привертати увагу підхмелених чоловіків.

Падіння з даху невисокого сараю, що стояв на околиці села Бабарики, навпроти двоповерхового будинку, в якому вже майже сотню років мешкали Ревуни, стало останнім польотом Зиновія Гордійовича Ревуна, Стьопиного тата.

Виждавши, доки приятелі-випивохи вгамуються, Ярило проказав, уклавши в ці останні слова всі, які спромігся нашкребти, жовч і презирство:

— Ти й того не зможеш. Зиновій, хоч і алкаш кінчений, із пелюшок міг літати на всьому, що