Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук

Гордія Архиповича Ревуна, Стьопиного діда, досі згадували в Бабариках не інакше, як «легендарний старий Ревун». Під час війни Гордій Архипович служив у 524-му полку винищувальної авіації, прикривав Ленінград, брав участь у боях із німцями під Москвою, літаючи спочатку на поршневих винищувачах І-16, а згодом на сучасніших ЛаГГ-3. Після війни Архиповичу якимось дивом удалося роздобути списаний одномоторний біплан Полікарпов І-153 «Чайка», який через неоковирність і погану маневреність використовували лише на початку війни. Півтора року Гордій Архипович вовтузився з проіржавілим поршневим двигуном, за власні кошти купляв запчастини, замінював струхлявілі дерев’яні фрагменти обшивки і зрештою на початку 1950-х поставив «Чайку» на крило. Так у селі Бабарики Козелецького району Чернігівської області з населенням аж 179 жителів з’явився власний літак. І-153 використовували для розпилювання пестицидів над буряками, ріпаком і картоплею, для поливу колгоспних полів, іноді на ньому доправляли з району пошту й вантажі або навпаки — відвозили голову сільради на важливі зустрічі до райцентру чи Чернігова (І-153 — одномісний літак, тож усю дорогу голові доводилося сидіти на колінах у пілота). У перервах Гордій Архипович навчав свого сина, Зиновія, літати. Коли 1979-го «легендарний Ревун» помер, Зиновій став на його місце; він довгенько підтримував старезний біплан у робочому стані, щоправда, переважно для того, щоби шмигляти на ньому над полями, крутячи різноманітні фігури вищого пілотажу, і катати місцевих дівчат, беручи за це оплату натурою, тобто самогоном. І-153 перестав літати 1993-го, за два роки до народження Степана Ревуна, але не через технічні негаразди та навіть не через економічну кризу, яку Україна отримала у спадок від Радянського Союзу. Проблема полягала в тому, що після проголошення курсу на перебудову Зиновій Гордійович Ревун страшно запив. Наприкінці посівної 1992-го йому насилу вдавалося відривати «Чайку» від землі (трусилися та водночас німіли руки, темніло в очах), а навесні 1993-го Зиновій без сторонньої допомоги вже не міг залізти до кабіни. Під час особливо тяжких запоїв Зиновій видирався на дах сараю й уявляв себе на місці доблесного батька, Гордія Архиповича, який, ледве втримуючи підбитий І-16 у повітрі, нещадно мочить клятих німців, — Зиновій шпурляв по перехожих зеленими грушами й абрикосами. Останній «політ» Зиновія відбувся в серпні 1998-го, коли син «легендарного Ревуна», налигавшись, поперся на сарай і в двох місцях розтрощив шифер, ледь не провалившись досередини. Марта Іванівна, дружина Зиновія, покликала сусідів і попросила стягти чоловіка, доки він не потовк на хрін усю покрівлю. Зиновій не впізнав сусідів, які вилізли на дах, справедливо розсудив, що його оточують німці, і, волаючи «Враг нє прайдьот! 524-й істрєбітєльний, самольоти к бою! УРА-А-А!!!», кинувся сторчголов із сараю. Приземлився за сім метрів від стіни з північного боку, посеред грядки з полуницями. Як наслідок — струс мозку і важкий перелом стегна, що майже повністю паралізував ліву ногу.

Стьопа тихо сопів, то стискаючи, то розтискаючи кулаки, і свердлив поглядом широку спину Ярила Ігнатовича. Хіба він винен, що через поламану й тому неслухняну ногу батько не навчив його літати?

— Я полечу, — процідив хлопець крізь зціплені зуби. На очах мимоволі проступали сльози, від чого Стьопа Ревун злився ще дужче. Не вистачало ще заплакати! — Я — Ревун, і я полечу! От побачите…

Ніхто із сільських трутнів його більше не слухав.

Мар’янчик тупився в далечінь, міркуючи про те, як підтримати Стьопу, чим допомогти, і задумливо чухав пальцями вкритий короткою шерстю живіт Пуззі. Пуззі задоволено сопів.

2

Наступного дня, 21 серпня, погода різко зіпсувалася. Зранку небо затягло непрозорою пеленою, згодом насунули важчі, набухлі від вологи хмари, з яких після обіду почав сіяти дрібний дощ. Стьопа та Мар’янчик утекли від сльоти до невеликої комірчини на другому поверсі будинку Ревунів, де ховалися завжди, коли негода перешкоджала гайнути на ставок чи деінде. Стьопа, закинувши ноги на стіл, тонув у плетеному кріслі, тупився погаслими очима крізь заляпане краплями вікно та сердито гриз сірник, а Мар’янчик, мружачись, щось видивлявся в увімкненому ноутбуці. Під плетеним кріслом, химерно виставивши догори абсолютно негнучку задню лапу (чимось схожу на встромлений у собачу задницю гарпун), похропував Пуззі.

— Я лузер, — останні кілька годин Стьопа невтомно, не жалкуючи сил, нарікав на тяжку долю.

Мар’янчик, ретельно оминаючи той факт, що Стьопа Ревун закінчив одинадцятий клас із другим з кінця результатом, обережно заперечив:

— Не пегеживай так. — Хтозна-як Тихон спромігся не перетворитися на мовчазного асоціального відлюдька, на яких часто обертаються діти з ДЦП, але внаслідок вродженої невиліковної хвороби дуже гаркавив — остання фраза прозвучала як «не-пе-ге-зги-ай-т’гак», — і мало хто в Бабариках міг із першого разу його розуміти. — Наступного гоку спгобуєш вступити до Ха’ківського уніве’ситету повітгяних сил.

— А-а-а-а-а, — відмахнувся Стьопа, спересердя виплюнувши сірник. — Ти знаєш, скільки там бабла для вступу треба?

— Ні, — потупився Мар’янчик. Він м’яв у руці складений учетверо аркуш паперу та справді не знав, скільки грошей потрібно для вступу до Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба, зате знав, що може допомогти другові, хоч і не наважувався про це сказати.

— Я ніколи не полечу, — скиглив далі Стьопа. — Розумієш? Я до смерті вигрібатиму гній з-під корів і свиней, саджатиму картоплю та полотиму бур’яни. За все життя мені й трьох метрів не пролетіти, хіба що з дерева впаду, і тепер Ярило…

Степан не договорив, оскільки під кріслом оглушливо пукнув Пуззі. Собака перднув так голосно, що сам себе розбудив і сконфужено підняв пласку морду.

— Твою мать! Пуззі, фу-у-у-у! Я приб’ю тебе, смердючко! — Стьопа скривився, нахилився і махнув рукою під кріслом, збираючись ляснути собаку по голові, проте Пуззі вивернувся і заскочив на руки до Мар’янчика. — Засмердів усю хату, скотина!

Не випускаючи з долоні папірець, Тихон обійняв пса та всміхнувся. А тоді, раптово набравшись сміливості, промовив:

— Теогетично ти можеш полетіти.

— Теогетично! — передражнив Стьопа, затуляючи носа рукою. Мар’янчик не ображався: Стьопа був його справжнім — і єдиним — другом. — Теоретично я й астронавтом можу стати.

— Я сегйозно. Теогетично я знаю, як відпгавити тебе туди… — Тихон зиркнув на вікно, тицьнув тонким заломистим пальцем у небо, де за свинцевою товщею напареної літнім сонцем вологи ховалося сонце, і доказав: — пгосто за’аз.

— Зараз? Тихоне, ти про що?

Попри фізичні вади Мар’янчик вирізнявся проникливим розумом, далеко випереджуючи не тільки Стьопу, а