Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук

— Вам допомогти?.. Перепрошую, вам чимось допомогти?

— А?.. Що?..

— Чим я можу вам допомогти?

Ярик скоса кинув погляд на пакунок у руці, пошарудів пакетом.

— Я хотів би… е… зробити… зараз. Я зараз. Зачекайте.

Він відступив до столика для перевірки вантажів і вдав, ніби копирсається в пакеті. Насправді ж прислухався до розмови русявого та дівчини за першою стійкою.

— Знову вино? — запитала вона.

— Та мабуть. Або парфуми.

Голос. Ярик безшумно ворушив щелепою, немовби намагався схопити губами слова, що вилітали з рота русявого. Схожий. Начебто схожий. Подібний тембр, така сама вимова. Проте… певності він не мав.

— Де він їх бере? — Дівчина чекала, поки вантажник подасть посилку.

На обличчі русявого промайнула силувана посмішка:

— Ну, там, у Борисполі, знаєш, часом багаж губиться… і по нього ніхто не звертається. Таке буває. А буває, хтось везе забагато й викидає частину перед митницею, от мій брат і… — Вантажник виніс з-за ширми продовгувату картонну коробку. — Таке, коротше.

— Твій брат митник?

— Ні. Ну, тобто як. Не зовсім. Він відповідає за перевірку вантажу. За весь цей двіж із сумками.

— Круто.

І тут Ярик згадав про телефон. Повернувшись спиною до стійок, дістав мобільний і зателефонував за номером, із якого з ним контактували стосовно об’єктива.

— Дякую. — Русявий, прощаючись, незграбно хитнув у повітрі коробкою. Через секунду в кишені його куртки завібрувало.

У віконному відображенні Ярик роздивився, як чоловік, тримаючи коробку під пахвою, видобув із кишені телефон і швидко скинув виклик. Тієї самої миті виклик на Яриковому телефоні також обірвався.

Русявий пішов з відділення, а Ярик, почуваючись цілковито зруйнованим ізсередини, кілька секунд продовжував витріщатися на власне відображення у вікні. Бачив зліплені в нитку губи, думав, що все це жахливо неправильно, просто огидно, і водночас відчував, як щосекунди в його мозку залишається дедалі менше імпульсів, які могли б утримати від задуманого.

— Вам чимось допомогти? — долинуло з-за спини.

Ярик відмахнувся та вибіг на вулицю. Дорогою перед ним перекотилися кілька пластикових пакетів. Чоловік крутив головою і кліпав, чекаючи, поки очі призвичаяться до темряви. За мить угледів русявого — той перетинав вулицю — і кинувся навздогін.

Холодне повітря обпікало шкіру. Ярик перебіг дорогу й заскочив у тінь однієї з двоповерхівок, що вишикувалися з лівого боку вулиці. Від збудження він надсадно хрипів, однак увагу жертви привернуло шарудіння пакета. Почувши шурхіт, чоловік у чорній куртці зупинився та обернувся. Тьмяне світло довкола них згустилося, на мить Ярикові здалося, ніби він пірнув під воду.

— Ти хто? — видушив із себе чоловік.

Ярик страшенно хотів розповісти. Він стільки разів уявляв, як випльовує шахраєві в обличчя: «Пам’ятаєш “Canon” за дев’ять тисяч? Пам’ятаєш? Моя дружина помирала, а я не мав грошей». Та на це не було часу. Ярик на ходу вихопив із пакета сокиру, збив чоловіка з ніг і двічі навідліг ударив лезом по голові.

Після першого удару русявий надривно закричав. Ярик сіпнувся, аж над закислими очима майнуло пасмо сального волосся, і всю силу вклав у другий удар. Після нього крик умить обірвався.

Ярик нахилився впевнитися, чи шахрай мертвий, але відчув, що його от-от знудить, і рвучко відсахнувся. Якусь мить він отупіло витріщався на кров, що цебеніла з понівеченої голови на холодну землю, потім сховав сокиру назад до пакета, невідь-чому підхопив коробку з вином і швидко закрокував геть.

Ярик вийшов на Київську, звернув до центру, після чого, трохи поблукавши, дістався Шодурівського парку. Років дев’ять тому чоловік гостював у однокласника в Житомирі й тепер, більш-менш пам’ятаючи цю частину міста, без проблем відшукав пішохідний міст через Тетерів. Була майже дев’ята, темно, на доріжці нікого. Ярик досягнув середини мосту, переконався, що за ним ніхто не стежить, перекинув руку через поруччя і впустив у воду пакет із сокирою.

Майже чверть години чоловік стояв, спершись спиною на поручні й туплячись у провисле небо пронизливо холодного кольору, аж доки не згадав про коробку, яку забрав у небіжчика. Розірвав пакування, витягнув пляшку й у жовтуватому світлі ліхтарів роздивився етикетку. «Campo Arriba». Product of Spain. Потому дістав із кишені подарований дружиною швейцарський складаний ніж і штопором відкоркував вино.

Приклавшись до горлечка, Ярик зробив кілька великих ковтків.

Терпке вино змило затхлий присмак у роті та обдало приємним холодом покусані зсередини щоки.

Трансфер

Історія однієї великої поразки [уперше опубліковано в збірці «Письменники про футбол», 2011]

1

Думаю, минуло вже достатньо часу, і я можу розкрити окремі, до сьогодні не відомі широкому загалу подробиці ганебного програшу нашої найвідомішої футбольної команди. Йдеться про чемпіона України — ФК «Торпедо» (Київ).

Моя історія, на перший погляд, видасться вам неймовірною, ба навіть дещо неправдоподібною, проте уважний читач, пригадавши пристрасті, що вирували довкола кошмарного матчу між столичним грандом і напівпрофесійною провінційною командою, безперечно, знайде в розповіді раціональне зерно та, зіставивши всі факти, зрозуміє, що я нічого не вигадую.

Неймовірність цієї оповіді полягає, зокрема, в тому, що чинники, які зумовили розгром славетного «Торпедо», не мали жодного стосунку до самого матчу. Твердження щонайменше дивне, проте це щира правда… Словом, я краще почну, розкажу, як усе було, а ви вже робіть свої висновки.

2

Тієї ночі, коли ми з Тьомиком ушивалися з Києва, рятуючись від працівників італійського посольства, київської міліції, невеликої зграйки футбольних фанів (загальною чисельністю близько трьохсот п’ятдесяти осіб), чотирьох представників ФК «Торпедо» (Київ) і кількох найбільш затятих чиновників із Федерації футболу України, я подумки прокручував події останніх десяти днів, намагаючись з’ясувати для себе причини такого галасу. Після нетривалих міркувань мені вдалося виокремити два епізоди, котрі й призвели до того, що преса цілком заслужено нарекла «найбезчеснішою і найогиднішою» поразкою в історії столичної команди.

Першим поштовхом до всіх подальших пригод став провал моєї афери з одноразовими окулярами для сонячних затемнень.

Пригадуєте, як на початку минулої осені вся країна готувалася споглядати повне сонячне затемнення? Позаяк затемнення мало відбутись у світлу пору доби та ще й припадало на вихідний день, а також не в останню чергу завдяки ЗМІ, які розтрубили про нього на всіх телеканалах, чимало народу захотіло побачити все на власні очі. На центральних майданах великих міст облаштували оглядові майданчики, люди об’єднувались і розчищали дахи власних багатоповерхівок, однак мало хто замислювався над тим, що