Прощення - Альош Штегер

Павел Дон Ковач і Білий підіймають келихи з шампанським. Білий просто вмочує губи, Ковач вихиляє до дна.

— Андреас тут? — цікавиться Білий. — Галерея — це його дітище, наскільки я знаю.

— Було б дивно, якби він з’явився в місті. Адаме, я знаю, що ваші дороги тоді розійшлися і, ймовірно, у вас не найкращі стосунки, але на те, як з ним обходяться в цьому місті, на таке ставлення не заслуговує ніхто, а особливо режисер, який щось зробив для світу. Цього про себе сказати не може жоден з тих щурів, яких ти тут бачиш. Гидко, скажу я тобі, справді дуже гидко! Вони настільки дурні та безсовісні, що навіть залишили центрові назву, яку він йому дав — на честь Карла, звісно. Можеш собі уявити, на протилежному боці ріки — місто клерикалів, які відтепер будуть змушені вдень і вночі споглядати на «Маркс». Але що тут вдієш? Не будемо про Андреаса. Глянь, у них є шампанське…

Ковач бере ще один келих, вмить спустошує і хрипить із полегшенням.

— Я голодний, ще сьогодні не їв. Ходи зі мною до буфету, може, ще щось лишилося… Ааа, пречудесного вечора вам бажаю… доброго вечора… як справи?

Ковач усміхається, тисне руки, люди плескають його по плечу, короткі фрази ввічливості.

— Білий, ти знаєш нашого ведучого програми «Terminal 12»? Це тип, який би тебе міг ну дуже зацікавити. Він також веде міжнародну театральну програму. Алеше Штеґер, це Адам Білий.

Коротке потискання рук, Штеґер тягне Ковача вбік, щось йому повідомляє на вухо, обличчя Ковача похмурніє.

— Та до курви матері, скажи їм, хай ідуть далеко і вони, і їхня опера, чорт би їх побрав! — кричить Павел Дон Ковач.

Кілька людей обертається, Ковач вимушено їм усміхається і піднімає келиха на знак привітання.

— Ану виріши це, швидко!

Штеґер іде геть не прощаючись, зі стривоженим виразом обличчя. Ковач знов широко усміхається, однією рукою обіймає Білого, другою — бере з таці новий келих шампанського і вихиляє.

— Адамчику, це ніби всі 365 днів кожного дня мати по дві прем’єри. Знаєш, що це означає — такі 365 днів? Ради батьківщини я жертвую не лише нервами і душею. Ради батьківщини я жертвую всім.

— Усім? — усміхається Білий.

— Навіть печінкою, якщо треба! — кричить Ковач. — Ти не знаєш Штеґера? Це наш міністр закордонних справ. Він охоче стрибає навколо іноземних дипломатів і культурних діячів, але що з того, якщо жодного ефекту? Жод-но-го! Ех, сам знаєш, як воно. Всі кажуть: командна робота, командна робота, та зрештою ти сам прибираєш у свинюшнику. А ти? Де ти пропадав усі ці роки? Чому не озивався? Ми могли б ще якийсь новий проект разом створити, як у старі часи. Ех, старі часи… Як довго ти вже в місті? До речі, ти вже був у «Off»?

Білий дивиться перед собою і стенає плечима.

— Ти чув, що сталося? Mon dieu[13], Адаме, Дорфлер здурів. Не те щоб це було серйозною втратою — це ще той шахрай. Кілька років тому мене так обмахлярив, ти й уявити не можеш як. І все ж. Його сестра Евелін, ти ж її знаєш, дзвонила мені. Геть дахом поїхала. Мої малі якраз наглядають за її тхорами. Вона повністю зламалася. А тхори до дідька чутливі тварини. Вони відразу відчули, що щось не так, і тепер їх неможливо заспокоїти.

— А що з Дорфлером?

— Та ніхто не знає, що сталося. Він не здавався психічно нестабільним, навпаки. Подейкують, це справа рук мера. Дорфлер був керівником команди, яка організовувала акції протесту, пиляла стілець під мером, головно через заплановане будівництво очисної споруди. Дорфлер був негласним кандидатом на посаду мера. Чесно кажучи, я сам не вірю, що він ні з того ні з сього поїхав мізками. Думаю, це наркотики. Зараз він нібито зовсім out. Його знайшли закривавленим, з порізаним язиком. Адаме, listen to this,[14] він нібито стояв навкарачки і лизав металевий поріг «Оff». Жах! Такого несмаку навіть своїм найбільшим ворогам не побажаю — а його серед них нема.

Ковач зупиняє офіціанта. Бере з таці келишок грушівки, виливає її в інший келишок і вихиляє вміст обох. При цьому злегка червоніє, а його обличчя стає ще більш меланхолійним.

— Ну, так чи інакше. Today is the day.[15] Сьогодні ми святкуємо. Виставка чудова. Ми отримали нову галерею, а мер — великий об’єкт для офіційних зустрічей. Бачив, який він задоволений? Чув його промову на відкритті?

— А що тут буде, крім галереї? — питає Білий.

— Весілля та різні прийоми, — відповідає Ковач. — Ти б бачив приміщення нагорі! Exceptionnel![16] Якщо чесно, я не вважаю, що мер обов’язково повинен мати окремий ліфт із підземного гаража до свого офісу. Площа того офісу — триста п’ятдесят квадратних метрів, там є дві спальні, ванна кімната з джакузі та видом на Драву, але це деталі. Я задоволений. Для мене важливо, що ми маємо де розгорнутися зі своєю програмою, бо ж програма величезна. Марибор — столиця Європи, тож іноземці до нас так і пруть, щоби побачити красу міста й отримати відповідні враження. Уяви, якби ми не мали місця, де могли показати їм усі highlighte[17] нашого мистецтва, — це була б une catastrophe[18]!

У цю мить підходить молода жінка, яка вже кілька хвилин чекала слушної нагоди неподалік.

Модні окуляри, шовкова хустка навколо шиї. Поруч із нею дві старші пані.

— Пане директоре, можна вас попросити на хвильку. Пані — з Європейського Союзу, у нас проблеми з їхнім готелем, тобто — він чотиризірковий, але басейну нема…

— Адаме, мені треба йти, ще побачимось, гаразд? — помітно втомлено каже Павел Дон Ковач і кисло всміхається дамам.

Офіціант приносить напої: шампанське і грушівку для Ковача. Вони підіймають келихи.

Білий прогулюється до бенкетного столу. Кошички з хлібом, декоративні фрукти на скатертинах між тацями, де‑не-де ще лишився плястерок ковбаси. За великими дверми — виставка під назвою «Античні гідротехнічні споруди міста-побратима Малі». Три величезні виставкові приміщення видаються порожніми, кілька світлин, панно та описів. Вітрини з виставленими копіями лопат та інструментів: ними на хорватському острові дві тисячі років тому вирили кілометровий тунель-водогін, яким село отримувало воду. Надписи, які сповіщають, що місто Марибор — побратим Малі й що виставка — результат особистої дружби між мерами обох міст. І, врешті, виготовлена з пінопласту модель частини тунелю, а в ній бавляться діти. До них підбігає засапаний охоронець з великим животом і кричить:

— Вимітайтеся звідси, нíчого тут знищувати культуру, навіть якщо вона хорватська!

Білий повертається на терасу. Люди потроху розходяться. Чарівний вид на Марибор, що на протилежному березі річки. Білого охоплює відчуття, що місто перед ним — незрівнянно більше, ніж є насправді. Заломлене світло вуличних ліхтарів у снігу і темряві створює геть інше місто — сценічну ілюзію, місто за містом. Марибор, що перед ним, — головний актор якогось ще не написаного сценарію, і дійові особи цього епізоду пишуть його самі в цю мить за допомогою своїх фантазій, страхів, реакцій на щось, чого не існує. Тобто він існує тільки як наслідок, але ніколи не як заздалегідь визначений драматичний текст, план чи