Прощення - Альош Штегер

— Ну, нарешті. Я вже думала, ти про мене забув, — каже вона німецькою і запалює цигарку. — Можна, правда ж? Не хвилюйся, Віла просто спить. Через кілька годин вона прокинеться, — це залежить від того, скільки пігулок снодійного вона з’їла зі своїм кормом. Певно, їй дуже болітиме голова. Ненажерливе звіря, та твоя улюблениця.

Цієї миті хтось дзвонить у двері.

— Це кур’єр із квіткового магазину. Ходи сюди, відчинимо двері.

Фаркаш із піднятими догори руками повільно йде до дверей, Роза ступає за ним.

— Запитай, хто, — наказує Роза.

— Із квіткового магазину! — чується з-за дверей.

— У нас в Мариборі нема доставки квітів, хіба на цвинтар, — каже сухо Фаркаш.

— Це називається європейський підхід, — говорить Роза.

Фаркаш відчиняє двері Адамові Білому. Через кілька хвилин юрист сидить зв’язаний на підлозі у вітальні. У руках тримає ручки е-метра. Поруч із ним голосно хропе пуделиха Віла.

— Він сам придумав чи це якась мариборська мода — пофарбувати хвіст собаки у фіолетовий колір? — питає Роза Портеро, обшукуючи пальто і портфель Фаркаша. Витягує конверт, перелічує гроші — 30 тисяч євро.

— Що це? — питає Білий і вмикає е-метр. Роза вмикає диктофон і запалює ще одну цигарку.

— Тут не курять, — спокійним тоном зауважує Фаркаш.

— Звідки ці гроші?

— Я позичав одній людині, тепер мені повернули.

— Зрозуміло, — каже Білий, стежачи за коливанням стрілки на е-метрі. — Ви з Лендави, так?

— А Ви, як свідчить ваша вимова, з Марибора, — відповідає Фаркаш. — Ви знаєте, яке покарання передбачене за ваш вчинок? Вам загрожує десять років, і ви ще будете мене благати, щоб я домовився з прокурором, який готуватиме вашу справу, аби вас не засадили на довічне.

— Девізом Вашої адвокатської контори було «Suum cuique».

— Кожному своє. Так, — каже Фаркаш.

— А як у цей девіз уписується конверт із грішми?

— Це Ви зможете обговорити з поліцією, з одиночки буде найзручніше — там Ви і Ваша колега матимете багато часу для роздумів.

— Досить, Фаркаше, конверт тобі дав голова клубу, Томі. Звідки в хлопця, який тільки й знає, що тинятися вулицями, стільки грошей?

Фаркаш мовчить. Білий авторучкою повільно стукає по долоні, легенько, рівномірно. Фаркаш іще дужче витріщає криваві очі, уважно розглядає долоні Білого. Одна поранена. Фаркаш веде поглядом на авторучку, потім на Білого, далі — на фіолетовий хвіст Віли. Собаче хутро, тіло, посопуючи, здіймається й опускається. Адам слухає, як керамічна чорнильна ручка плоско відбиває такт до пораненої долоні, удари рівномірно струшують повітря, досягають Фаркаша, а потім, луною, повертаються до Білого. Адамові здається, ніби такт росте в тілі. Він розглядає величезні почервонілі очі Фаркаша, які не заплющуються і дивляться на нього напружено. Вони втомлені. Густо помережана сітка капілярів утворила довкола білків кокони. Здається, що будь-якої миті можуть напасти дрібні павуки. Фіолетовий кінчик авторучки, криваві сліди, кераміка, два наповнені кров’ю озера, м’який персидський килим, биття собачого серця, важкий погляд, стукіт, підлога викривляється, розсувається, тік, скручується, як простирадло, так, долоня, очі, хвіст, тік, ручка, вдих, так, озера.

Голос Рози наказує Білому розплющити нарешті очі. Його ніс та рот забиті фіолетовими шерстинками з хвоста Віли, що лежить поруч на килимі.

— Що трапилося? Де Фаркаш?

— Не хвилюйся, він нагорі, у спальні. Перед тим, як тебе розбудити, я відвела його у безпечне місце. Він зміг загіпнотизувати тебе, коли ти намагався загіпнотизувати його. Я ніколи не бачила нічого схожого. Ви раптом впали один на одного.

— Моя голова.

— Тобі пощастило. Ти був на волосину від того, аби не вдаритися об край столу, ти звалився просто на кожушок панянки Віли, напевно, перебив їй усі кості. Бідолашна тваринка!

— Ходімо наверх, — каже Білий, бере е-метр і поспішає до сходів.

На другому поверсі двері спальні розчинені навстіж. Фаркаш лежить зв’язаний біля ліжка. Рот заклеєний скотчем. Білий ставить Фаркаша на ноги і підводить його до дзеркала.

— Мені треба більше тренуватися, — бурмоче Білий, — його не бере гіпноз навіть перед дзеркалом.

Білий відходить і повертається зі своїм пальтом, щось шукає в ньому, витягує пляшечку з пігулками.

— Ти збираєшся йому запропонувати свої пігулки для схуднення? — регоче Роза.

Білий кидає на неї серйозний погляд. Знову щось шукає, спершу в кишенях пальта. Маленький футляр, ампулка, голочка; Білий вставляє її в шприц, закочує Фаркашу рукав, чоловік безсило опирається. Над ліктем відкривається тату — герб футбольного клубу «Марибор»: фортеця і птах на пелюстці фіалки. Голка проходить крізь фортецю, шкіра ледь напинається, усе на мить завмирає. Фаркаш заспокоюється і здається отупілим.

— Маємо хвилин з двадцять, — каже Білий, — сироватка діє не дуже довго.

Білий оддирає від рота Фаркаша скотч, умикає диктофон.

— Звідки в тебе конверт із грішми?

Фаркаш щось невиразно бурмоче. Білий хапає його за сорочку і дає кілька ляпасів.

— Відповідай! Звідки в тебе конверт із грішми?

— Це тижневий заробіток моїх хультрасів.

— Твоїх хультрасів?

— Ніхто про них не знає, всі вважають їх купкою футбольних фанатів, але частина з них входить у добре організовану групу під моїм наглядом.

— Чим вони займаються?

— Особистою охороною, передовсім політиків, буває, і бізнесменів. У того, кого вони охороняють, менше шансів зустрітися зі мною в суді. Хультраси виконують і різні незначні завдання.

— Наприклад?

— Продають цеглу. Нині, коли Марибор готується стати культурною столицею Європи, це дуже дохідна справа, так як до міста приїжджає багато наївних туристів. Їм хультраси продають цеглу.

— Яку цеглу?

— Звичайну цеглу. Туриста перепиняє група хультрасів і пропонує купити мариборську цеглину за сто євро. Якщо турист відмовляється, дістає цеглиною по голові. То всі й купують. Але після цього ціна вдвічі або й утричі вища.

— І що твої хультраси мають з того?

— Як завжди, відсоток від бізнесу. Крім того, я спонсорую їхні поїздки на матчі та мистецькі перформанси.

— Їхні що?

— Мистецькі перформанси і шоу під час футбольних матчів: запускання диму, запалювання фаєрів і жбурляння петард під пісні та скандування. Хультраси називають себе митцями-урбаністами, ти цього не знав?

Під час допиту Роза відчиняє дверцята шафи, витягає звідти довгі жіночі сукні, перуки, корсети, жіночу білизну.

— Чиє це?

— Моє. Я дуже люблю переодягатися у жіночий одяг і ходити так там, де мене ніхто не зможе впізнати. Тут, у Мариборі, я не можу собі такого дозволити, тому часто їжджу до Відня або в Будапешт і там дозволяю собі маленькі втіхи.

— Про що ти думаєш, коли чуєш ім’я «Великий Орк»?

— Малим я крав кукурудзу. Мене впіймали і добряче відлупцювали. Я тоді поклявся, що мене ніхто ніколи більше не вдарить, що я сам буду тим, хто триматиме в руках нагайку. 1945 року мого батька як особливого агента ОЗНА[11] відрядили закрити питання угорських і словенських євреїв, які чудом пережили війну. За два місяці проблема була вирішена. На сто відсотків. У Прекмур’ї не залишилося жодного єврея. Доки розстрільні загони мали патрони, євреїв розстрілювали, а потім уже закопували живцем. Він ніколи про це не згадував. Але коли я не слухався чи коли батько лютував, він змушував мене копати яму. Давав золоту чайну ложечку, гнав