Прощення - Альош Штегер
— Може, Майстрова чорна свиня ще й літає вночі. Хоча я не надто вірю в такі чутки. Але можу сказати, що, ймовірно, чорна свиня сере чорним лайном, чорним, як вугілля. Кажуть, воно настільки чорне, що неможливо розпізнати, сидять на ньому мухи, чи ні. Лайно чорної свині отруйне, це нормально. Кажуть, що хтось випадково наступив на нього і за секунду його підошва розчинилася.
— Ще добре, що бідолаха вчасно висмикнув обсмалену ступню з жару, інакше втратив би й ногу, — приєднується ще один до розмови.
— Кажуть, він вчасно висмикнув ногу з лайна. Нога лишилася, але замість ступні в нього зараз ратиця, — додає інший.
Загальний сміх.
— Знаєш, це така вигадка! Але насправді люди бояться чорної свині. Не знаю чому, але до того боялися тільки адвоката Майстра, однак зараз Майстра разом з його чорною свинею бояться вдвічі більше, — каже жінка і брошкою тягне свою в’язану кофтинку так, що та починає поротися.
C’est payé, balayé, oublié, je me fous du passé!
Співаючи, Ковач ногою зачіпає пляшку, перевертає її, пінистий напій тече по підлозі галереї.
— Зараз, попри все, ми зливаємо в каналізацію гроші платників податків, — каже Ковач, спостерігаючи, як пляшка порожніє, а її вміст перетікає в калюжу біля його черевиків.
— Ех, скільки ми їх колись переспівали! Пам’ятаєш, Білий? Сьогодні всім соромно співати. Але голос — це найсвятіше з усього, що ми маємо. Чуєш, найсвятіше! Кожен би мусив співати. Навіть якщо цвірінькає, як Майстрова свиня. Що це за часи такі, коли навіть свині не мають права цвірінькати, — то страшне! Ми соромимося всього, що маємо. А хто нам дасть щось інше, скажіть мені? — обурено виголошує Ковач і раптом рушає до виходу. — Ми самі повинні брати те, що нам належить. Ніхто в цьому світі не думає замість нас, запам’ятайте! — кричить Ковач біля дверей. — Ми зовсім самі, покинуті самі на себе, — ще чутно за Ковачем.
Білий біжить за ним, ледве його наздоганяє перед галереєю.
— Яке гадюче місце, Адаме. У чоловіка замість білого пса, який квокче, вдома чорна свиня, яка цвірінькає. І через це його посадили б на кілок. Уявляєш? Jesus Christ![19]
Ковач відходить помочитися. Струменем намагається загасити притухлий у снігу смолоскип, але не поцілює, тільки вимальовує рівчачок навколо нього.
— Білий, гайда до міста, перехилимо ще по одній і спати. Завтра культура. Аби хоч сніг припинився! Мене той сніг дратує.
— Мене теж, — тихо додає Білий, крокуючи поруч із Ковачем, якого сильно заносить із кожним кроком, але щоразу він дивом утримується на ногах.
— Хоча сніг теж має свої переваги. Отаке вибілене місто виглядає не таким занедбаним, яким є насправді. Але в мене серйозна проблема: як у таку погоду встановити свої елементи декорації. Глянь — моя куля з емблемою!
Ковач указує на ще одну величезну кулю з написом «КСЄ» і знак, що нагадує вітряк.
— Я здурію, Білий, кажу тобі, я здурію. Не через митців, не через журналістів. Здурію через отих із міністерства культури, з міськради і через мера. Кожного ранку, ще перед восьмою, він викликає мене і кричить, чи я знаю, що роблю і що роблять мої працівники. Уявляєш собі? Crazy![20] І якщо я не роблю всього, що він наказує, він направляє до нас аудиторів. У нас уже було три, а тільки середина лютого. І кожен аудит займає чотирнадцять днів. Merde![21]
— Що він хоче? Втручається в програму?
— Та він не має уявлення про програму. Періодично в нього виникають бажання на зразок цієї виставки стародавньої системи водопостачання з Малі, бо це міста-побратими і він щороку туди їздить на підводну риболовлю. До того ж його геть не цікавить програма.
— А що тоді?
Ковач дивиться в небо і голосно гарчить:
— Надувні кулі, Адаме, надувні кулі!
Ковач указує на величезну підставку, на якій повільно обертається повітряна куля.
— Знаєш, що це таке — пересувати ці кулі? Вони встановлені на електропідставках. Кожна важить кілька тонн, потрібні робітники, підйомники, дозволи, перекриття доріг…
— І?
— Він переміщає їх майже щодня.
— Для чого, їх же добре видно? Навіть занадто добре, як на мене, — каже Білий.
— Бо йому так говорить його ворожка.
— Ворожка?
— А ти не знаєш про ворожку? Ти дійсно out. Насправді Вода — вона. Вона керує міською політикою і вирішує, де стоятимуть ці кулі. Її карти майже щодня вказують на якесь інше місце, а я повинен їх переміщати. Надувні кулі та ремонт кругових перехресть — це єдине, що цікавить мера, Адаме. Я не чорнороб, щоб кожного дня переносити його кулі та перевіряти, чому освітлення фонтанів не працює. Для чого він розпорядився їх встановити посеред кругових перехресть? Чорт, я КСЄ, Адаме, а не мариборський автодор!
Ковач з усієї сили буцає смітник. Той злітає в повітря. Павел розлючено лупить ногою порожній смітник, який лежить на снігу. Білий намагається заспокоїти цей вибух люті, але марно.
— Пусти мене, Адаме, пусти мене! — кричить Ковач. — Я не митець. Мій батько був митцем, він диригував симфонічним оркестром, а я просто чортів футболіст, відпусти мене.
Білому пригадалося Ковачеве минуле футболіста-аматора. Після того, як його клуб випав з регіональної ліги, Ковач став музичним продюсером. А згодом йому відкрилися двері до управління КСЄ.
— Ходи сюди, пішли далі.
— Не далі, Адаме, ти не розумієш. Далі в цьому місті не існує. Ми можемо йти тільки униз або залишитися там, де ми є.
— Тоді вниз, просто подалі від цього морозу. Біля ріки дуже холодно, — каже Білий.
Ковач з Білим переходять міст, спускаються вузькою вуличкою до Драви. Зачинені кав’ярні, де‑не-де ще світять ліхтарі. За вікнами однієї з кав’ярень — жінка, яка замітає. Поруч із нею лежить величезний пітбуль і меланхолійно спостерігає за рухом віника.
— Минулого року, — каже Ковач, — ми оголосили конкурс на проекти, пов’язані з рікою Дравою. Переміг якийсь молодий голландець. Він розставив по місту двадцять чотири тисячі склянок з річковою водою. Прекрасний проект, оригінальний. Але можна подумати, що тут щось таке сприймуть. За тиждень місто стало суцільною горою скла. Крім того, втрутився ще один мариборський митець, Шава, знаєш його? — Білий заперечно хитає головою. — Ну, це неважливо. Одне слово, Шава — нібито провідний митець у Мариборі, але конкурс програв. Звичайно, він організував мистецький перформанс на знак протесту — тут, у Драві. Він сидів до пояса в річці, був серпень, було спекотно. Протестуючи проти того, що якісь голландці, які перемогли в конкурсі, крадуть у мариборських митців їхній життєвий простір і хліб, Шава за дві години випив двадцять чотири пляшки пива. Уявляєш? Чоловік за дві години випив дванадцять літрів рідини і випорожнився в річку. Засцяв річку, випив пиво, а потім геть п’яний ходив містом і кричав: «Марибор — це арт і гній. Ковач — злодій і пияк». От, це моя робота, це культура, це Європа, і ми — столиця всього цього лайна.
Ковач і Білий заходять крізь стару хвіртку. У дворі темно. Лише одна
