Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Метким поглядом охопила все, защебетала:

— Не забувають, не забувають кияни рідню. А де ж це Терешко? Чому його не видко?

— Трясця вхопила Терешка, — сердито забубоніла баба Химка, грюкаючи рогачами.

— Умер? — сплеснула руками Марфа, і на її обличчі з’явився скорботний вираз.

— Живий, живий, — з досадою сказала мати.

— Ага, ага, розумію, — закивала Марфа. — Да, то діло сімейне. Ну, я побігла. Не буду заважати.

Вона щезла так само непомітно, як і з’явилася. Мати глянула у вікно, похитала головою, невдоволено сказала;

— Понесе тепер сорока по селу…

— А навіщо ховати? — розважливо мовила баба, несучи паруючий горщик на стіл. — В селі не сховаєш нічого.

Вася пройшов по хаті, глянув на старі фотографії, на древній сволок.

Торкнувся до нього рукою.

— Мамо! Чому так гарно тут? Бідно, просто, але на серці радісно. Дивно.

— Нічого дивного нема, — усміхнулася задоволено мати. — Приємно тобі, звичайно, не від бідності. Хай її ніде не буде. Хай і таких хат не буде, а сучасні котеджі. А ти, синку, інстинктивно сприймаєш те, що було любе цілим поколінням предків. Дідам, пращурам. Вони вкладали в ці форми свою любов, свої надії. Все те в тобі, в крові твоїй, в підсвідомості, в серці… Та й дитячі враження… ти ж тут жив.

— Не знаю, — зітхнув син. — Не хочу аналізувати. Мені гарно, мені добре стає. Походжу, подумаю. Може, проясниться на серці.

Вася повернувся до Києва надвечір. Одкрив своїм ключем двері, ввійшов до коридора. У вітальні щось зашамотіло, на порозі виросла Льоля. Вона побачила Васю, полегшено зітхнула.

— Чому так раптово? — запитала вона. — Чому не попередив?

— А навіщо?

Льоля криво усміхнулась. Він, обминаючи її, вступив до вітальні. На столі стояли високогорлі пляшки з винами, розмаїта закуска. В попільниці диміла цигарка. Чувся запах неприємних парфумів.

— Що це? — запитав Вася. — Де батько?

— Тсс, — прошепотіла Льоля. — Він у відрядженні. Службовому. А це… пікнік… Поняв, дурачок?

— Нічого не розумію, — злісно сказав Вася, відкриваючи двері своєї кімнати.

Льоля обережно зайшла за ним, граючи підмальованими очима, проспівала:

— Будь любчиком, Васильку, мовчи. А то старик хтозна-що подумає.

— А хіба воно не так і є? Грязь і стид!

— Тихо. Нічого такого нема. Просто шкільні товариші. Вирішили хильнуть. Я тебе познайомлю. Вип’ємо разом.

Васю занудило. Всі романтичні барви поїздки в село поблякли, забруднилися.

Може, й справді випити? Забути все. Знову стане просто й весело. Як тоді. Опісля болітиме голова, але то нічого.

Він вийшов до вітальні. На нього дивилися два хлопці. Нормальні хлопці. Навіть гарні, веселі. Вони щиро подали йому руки, міцно потиснули.

— Ваня.

— Коля.

— Вася.

— Порядок, Вася. Ударимо по цимбалах. За приємне знайомство. Ти що полюбляєш? Вино? Коньяк?

— Налийте коньяку…

— О, аристократичний смак. З тебе вийде толк, Вася.

Льоля засміялася. Вася взяв стакан з коньяком, ковтнув залпом. Хлопці схвально переморгнулися.

— Порядок!

Знову налетіла гаряча хвиля, закрутила у вирі, кинула в безодню. А в свідомості задзвеніло здалека: бамдзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!

Що це? Звідки? Хто?

Варнякають п’яні голоси, не дають збагнути. А, пусте… Нічого не треба. Хай все пропадає. Так весело, так легко, хай так буде завжди…

Вікно, в пітьму відчинене, принесе нічні голоси…

— Вася? Звідки ти так пізно?

— Добри… вечір, тату… З «Кукушки»… А щщо?

— Як з «Кукушки»? Ти ж школяр. Туди ж учнів не пускають?

— А ххі…ба у ммене… на лобі написано, що я… учень?

— Гм… Правда. А де ти грошей взяв?

— Друзі вгостили… Друзі…

— Якщо друзі — то можна… Я не проти. Можу підкинути тобі пару десяток. Ти вже дорослий — треба мати кишенькові гроші.

— Плювать я хотів на… кишенькові. Дай мені на справжні. Я хочу теж вгощать… друзів. Дай п’ятдесят. Ти багатий.

Хе-хе… Можна й п’ятдесят, Васю. Ми в твої годи не гуляли. Будували. Хоч ти за нас одгуляй. Молоді роки не вернуться…

— Хм! Гли…бока філософія, батьку! Бездонна! Треба було мавпі мільйони… літ ево…ево…еволюціонувати, щоб додуматися до такої мудрості…

— Ти що — смієшся?

— Де