Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Вася розчинив двері, рушив до столу…

— Ніна? Здрастуй!

— Васю, я рада бачити тебе! Здрастуй! Чому тебе так довго не було?

— У мене нещастя…

— Що ти кажеш? Хтось захворів?

— Ні. Всі здорові. Батько женився.

— А мама… невже померла?

— Ні. Вони розійшлися. Мама в селі.

— А нова жінка — інтересна?

— Як ти сказала?

— Я питаю — чи інтересна вона?

— Інтересна? Не знаю. Ти дивне питаєш… Я гадав, що ти збагнеш… Мені тяжко. Я не знаю, що мені робити.

— Васю… Який ти дивний. Наче твій батько перший! Багато розходяться.

— І ти?

— Що я?

— Можеш покинути мене?

— Як покинути? Васю… а хіба ми…

— Аякже? Аякже? Я ж тебе…

— Васю… Зажди… Хтось почує… Так, так… Я розумію… Я згодна… Ми будемо вічними друзями… Тільки треба скінчити школу, університет, а потім…

— А ти ждатимеш, Ніно?

— Ждатиму, Васю…

— По-справжньому?

— По-справжньому…

— Як Озіріс та Ізіда? Правда? Коли його порубав злий Сет, Ізіда почала розшукувати його частки, збирала докупи. Довго-довго збирала вона коханого… нарешті зібрала — і любов її зробила чудо… Озіріс ожив.

— Міф!

— А зате чудовий який! А може, й не міф. Може, колись було. В Єгипті древньому. Або на іншій планеті. А до нас дійшло у вигляді міфа. Хто чутливий — збагне. Ніно, ти не забудеш мене, коли б трапилось так?

— Що трапилось?

— Як з Озірісом?

— Васю! Навіщо так? Мені аж страшно стало. Хто ж зараз розрубує людей? За віщо?

— Це ж символічно!

— Тим більше, що символічно!

— А все-таки?

— Не хочу навіть думати. Скажи щось веселіше.

— Невесело мені, Ніно.

— Тоді йдемо на схили Дніпра. Там погуляємо. Потанцюємо. Джаз класний.

— Ходімо.

Вася йшов поряд з Ніною, дивився на її струнку поставу, на гарячі очі, на чорну косу, а в свідомості шептав хтось тихий, непомітний: так і не сказала… не сказала… промовчала…

А Ніна велично пливла поряд — спокійна, усміхнена, незбагненна…

…Перехрестя доріг. Пустельно, самотньо. Високе жито навколо. Шумить, гнеться до землі, сповнене важким зерном. А в житі — волошки, сокирки. Нарвати б, сплести з них вінок. Подарувати б… Кому? Кому?

Вася на тому перехресті один. На обрії чорні хмари. Грізно мерехтять блискавиці. Треба тікати…

Він біжить по асфальтовій дорозі. З ним поряд Ніна. Звідки вона? Ніна тримається за Васину руку, задихаючись шепоче:

— Дружба довіку… Довіку, Васю. Чуєш?

А хмари доганяють їх, вал пилу і дощу котиться за ними. Вася й не помітив, як скінчилася асфальтова дорога, почалася багнюка. Важко йти, липка рідина засмоктує, раптом — яма. Зрадлива, непомітна. Вася провалився в неї по груди. Ніна відскочила, закричала.

— Де ти, Нінусю? — гукнув Вася. — Допоможи!

Він хапається за краї ями, хоче вибратися. Земля обвалюється, багно заливає рот.

— Ніно! Ніно!

Вона не відповідає. Її нема.

Гроза гримить просто пал головою, потоки заливають Васю. Десь у житі пробігають тіні товаришів. Вони не дивляться на Васю. Що з ними? Чи не бачать? Чи не бажають бачити?

Похмуре обличчя батька нависає над ямою. Чути його холодний голос:

— Попався-таки. Я ж казав. Розбалувала тебе мати…

— Тату! Допоможи!

— Нема в тебе батька! Треба було шануватися! Нема!

Він відштовхнув руки сина. Зник в тумані.

Сліпуча блискавиця розкраяла небо.

Вася кинувся. Розплющив очі.

Над ним стояв батько, иевдоволено говорив:

— Машина готова. Ти ж просив раненько…

— Яка машина?

— Ти що — не проснувся й досі? Ти ж до мами збирався їхати!

Вася хутко одягнув сорочку, вскочив у штани. Жахливі сновидіння розтанули. Але тривога залишалася.

Він сполоснув обличчя, витерся рушником. Захопив плащ, книжку оповідань Гріна, зійшов униз. ЗІМ грав на сонці чорними боками. На тротуари облітали суцвіття каштанів. Вася сів поряд з батьком, зачинив дверцята.

ЗІМ рушив, спустився на Хрещатик, попрямував до річкового вокзалу. Батько зітхнув, сказав:

— Ти ж там… дивись…

— Що?

— Ну… дипломатично… вітання